Чак Палагнюк - Щоденник

До речі, «камера-обскура» означає латиною «темна кімната».

Це там, де конвеєр зустрічається з шедевром. Де камера використовує фарбу замість окису срібла. Полотно. замість плівки.

Вони провели там увесь ранок, і в якийсь момент Теббі підійшла і стала поруч із матір’ю. Теббі тримає в руках розкриту книгу і питає: «Мамо? — втупившись носом у сторінку, каже: — А ти знаєш, що потрібна температура шістсот градусів упродовж семи годин, щоб спалити людське тіло?»

У книзі — чорно-білі фото спалених жертв, скоцюрблених у «боксерську стійку», з обвугленими руками, схрещеними перед обличчям. Руки стиснуті в кулаки, засмажені вогнем пожежі. Обвуглені чемпіони з боксу. Книга називається «Судові розслідування підпалів».

До речі, сьогоднішня погода — пориви знервованої огиди з можливістю зловісних передчуттів.

Місіс Террімор дивиться на них з-за свого столу. Місті каже Теббі:

— Поклади її назад.

Сьогодні у бібліотеці твоя дружина навмання бере книги з полиці рекомендованої літератури. Навмання розкриває книгу — там розповідається, що коли художник використовує дзеркало, щоб перекинути зображення на полотно, то те зображення виходить зворотним. Саме тому на полотнах старих майстрів майже кожна людина — шульга. А коли вони користувалися лінзою, то зображення виходило перевернутим. Тому хоч так, хоч сяк, а все одно вони бачили спотворене зображення. У цій книзі на старій дерев’яній гравюрі показано, як художник калькує проекцію. А на сторінці хтось написав: «Це можна зробити подумки».

Саме тому співають пташки — щоб помітити свою територію. Саме тому сцють собаки.

Це як напис на зворотному боці столу в «Дерев’яно-золотій їдальні», посмертне послання Маври Кінкейд живим нащадкам.

«Візьми в бібліотеці яку завгодно книжку», — написала вона.

Це — її тривалий ефект, витворений олівцем. Її саморобне безсмертя.

А під цим новим посланням стоїть підпис: «Констанція Бертон».

«Це можна зробити подумки».

Місті навмання витягує ще одну книгу і робить так, щоб вона розкрилася сама. Це — книга про мистця Шарля Меріона, блискучого французького гравера, який захворів на шизофренію і помер у психіатричній лікарні. На одній гравюрі із зображенням Французького військово-морського міністерства видно класичну кам’яну будівлю з рядом високих флейтоподібних колон; твір здається бездоганним, поки ви не помічаєте юрму потвор, що спускаються з небес. А над цими потворами на хмарах написано олівцем: «Ми — їхня приманка і їхня пастка». І підпис: «Мавра Кінкейд».

Заплющивши очі, Місті проводить пальцями по корінцях книг, що вишикувалися на полиці. Торкаючись країв шкіряних палітурок і тканини, вона не дивлячись витягує книжку і дає їй самій розкритися у своїх руках.

Це — Франциско Ґойя, отруєний свинцем, що містився в його яскравих картинах. Фарби він накладав пальцями, виколупуючи їх з барилець, аж поки не захворів на свинцеву енцефалопатію, що призвела до глухоти, депресії та божевілля. На розкритій сторінці — зображення бога Сатурна, який пожирає власних дітей; — похмуре темне тло довкола булькатого велетня, що підкусює руки від безголового тіла. На білому окрайку сторінки хтось написав: «Якщо ти знайшов оце, то все одно ще зможеш урятуватися».

І підпис: «Констанція Бертон».

У наступній книзі французький художник Ватто зображає себе блідим худорлявим гітаристом, що помирає від туберкульозу, — як і було з ним у реальному житті. На голубих небесах зображеної сцени хтось написав: «Не малюй їм своїх картин», І підпис: «Констанція Бертон».

Щоб перевірити себе, твоя дружина йде через кімнату під пильним поглядом старої бібліотекарки, що дивиться крізь маленькі круглі окуляри в чорній дротяній оправі. У руках місті несе книжки про Ватто, Ґойю, камеру-обскуру, і всі вони розкриті і вкладені одна в одну. Теббі підводить на неї погляд з-за столу, заваленого купою дитячих книжок. Опинившись у літературному відділі, Місті заплющує очі і проводить пальцями по корінцях старих книг. Вона зупиняється і навмання витягує одну з них.

Це книга про Джонатана Свіфта, про те, як у нього розвинувся синдром Меньє і його життя стало нестерпним через паморочення та глухоту Розлючений та згорьований, він написав злу сатиру «Мандри Ґулівера» та «Скромну пропозицію», де пропонував британцям для виживання поїдати ірландських дітей, кількість яких невпинно зростала. То була його найкраща робота.

Книга спонтанно розкрилася на сторінці, де хтось написав: «Вони змусять тебе убити всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх».