Чак Палагнюк - Щоденник

Оце все ти і сказав Місті.

А ще ти розповів, що Мікеланджело був депресивним маніяком, який у своїх картинах зображав себе мучеником, з якого здирають шкіру. Анрі Матіс полишив адвокатську діяльність через апендицит. Роберт Шуман почав писати музичні твори тільки тоді, коли паралізувало його праву руку і він був змушений кинути свою кар’єру концертного піаніста.

Коли ти все це розповідав, ти рився у своїй кишені. Намагався щось звідти вивудити.

Ти говорив про Ніцше та про його сифіліс в останній стадії. Про Моцарта та його уремію. Про Пола Клі та склеродерму, яка скрючила його суглоби та м’язи так, що він помер. Про Фріду Кало та спинномозкову грижу, що вкривала її ноги кровоточивими виразками. Про лорда Байрона та його клишоногість. Про сестер Бронте та їхній туберкульоз. Про Марка Ротко і його самогубство. Про Фленнері О’Коннор та її туберкульоз шкіри. Натхнення потребує хвороби, фізичної вади, безумства.

— Томас Манн каже, — зауважив Пітер, — що великі мистці — це великі інваліди.

А потім ти поклав на ковдру ще одну річ. Там, серед тюбиків із фарбою та пензликів, лежала велика брошка з фальшивими діамантами. Завбільшки майже зі срібний долар, вона мала прозорі скляні камінці та малесенькі поліровані дзеркальця в жовто-помаранчевому кільці оправи; всі дзеркальця — надщерблені та помутнілі. Лежачи на картатій ковдрі, ця брошка, здавалося, розбивала сонячне проміння на міріади іскор. Метал оправи був тьмяно-сірого кольору, він тримав фальшиві діаманти своїми гострими зубенятами.

Пітер спитав:

— Ти хоч щось почула з того, що я сказав?

І Місті підняла брошку. Іскорка відбилася просто їй в очі, і вона, запаморочившись, на мить осліпла. Про все забула — і про сонце, і про бур’яни.

— Це тобі, — промовив Пітер. — Для натхнення.

А відображення Місті розбилося на безліч шматочків у кожному зі скляних діамантів. На тисячі фрагментів її обличчя.

Споглядаючи іскристі барви у своїй руці, Місті сказала:

— Розкажи мені. Розкажи, як помер чоловік Маври Кінкейд.

І Пітер, з позеленілими зубами, виплюнув пожовану траву у довколишні високі бур’яни. На його обличчі — чорний хрест, намальований вугільним олівцем. Облизавши свої зелені губи своїм зеленим язиком, він відповів:

— Убивство. Його вбили.

І Місті почала малювати.

До речі, в старій брудній бібліотеці, де шпалери відстають від стіни на кожному стикові, а лампи денного світла, що висять на стелі, повні мертвих мух, усе, що ти зможеш пригадати, — і досі там. Той самий старий потертий глобус, пожовклий, як лимон. Континенти з вирізами в тих місцях, де колись були такі країни, як Пруссія чи Бельгійське Конго. Там досі висить у рамці оте попередження: «Кожного, хто псуватиме бібліотечні книги, переслідуватимуть у судовому порядку».

А стара місіс Террімор, бібліотекарка, так вона і досі носить свій твідовий костюм, та тільки тепер до нього додався ще й величезний, як тарілка, значок із написом: «Скористайся фінансовими послугами фірми «Оуенс Лендінґ» і знайди себе в новому майбутньому!»

Якщо ти чогось не розумієш, то можеш придумати для цього будь-яке пояснення.

Люди на всьому острові носять один і той самий значок чи демонстраційну футболку, втюхуючи одне й те ж рекламне гасло. Вони отримають невеличкий приз чи грошову винагороду, якщо представник помітить їх зі значком чи в рекламній футболці. Вони перетворюють свої тіла на рекламні щити. Носять бейсболки з телефонними номерами, що починаються на «1-800».

Місті прийшла в бібліотеку разом із Теббі в пошуках книг про коней та комах, бо вчитель хоче, щоб вона їх прочитала перед тим, як цієї осені піде до сьомого класу.

Комп’ютерів тут немає. А якщо немає виходу в Інтернет та до бази даних, то, значить, і відпочивальників тут немає. Кави тут не продають. Не здають напрокат ні відеокасет, ні DVD. Нічого тут не дозволяється: говорити — лише пошепки. Теббі подалася до дитячого відділу, а твоя дружина — у своїй персональній комі — пішла до відділу мистецьких книжок.

У мистецькій школі вчать, що славетні старі майстри на кшталт Рембрандта, Караваджо та ван Ейка просто калькували. Малювали так, як не дозволяє малювати Теббі її вчитель. Ганс Гольбейн, Дієго Веласкес — вони просто сиділи в оксамитовому тенті в похмурій темряві і робили зарисовки навколишнього світу, світло якого пробивалося до них крізь маленьку лінзу. Або відбивалося від викривленого дзеркала. Або, як у камері-обскурі, проектувався на їхню маленьку кімнату крізь невеличкий отвір. Навколишній світ проектувався на екран їхнього полотна. Каналетто, Гейнсборо, Вермеєр — вони перебували в темряві годинами та днями, калькуючи будинок або оголену модель в яскравому сонячному світлі зовнішнього світу. Інколи вони навіть малювали кольори прямо поверх спроектованих кольорів, узгоджуючи відблиск тканини відповідно до її. спроектованих падаючих складок. Малювали точний портрет за один вечір.