Чак Палагнюк - Щоденник

Якщо тобі стукнуло сорок і ти бачиш, що вже ніколи не станеш великою художницею, якою ти мріяла стати, художницею, яка написала б щось таке, що зворушило б і надихнуло людей, змінило б їхнє життя. Ти просто не маєш таланту. Не маєш або розуму, або натхнення. Не маєш ти нічого з того, що потрібно для створення шедевру. Якщо ти бачиш, що твій портфель замовлень — це лише величні кам’яні будинки та пишні заквітчані сади — фантазії маленької дівчинки з Текумзе-Лейк, що в штаті Джорджія, — якщо ти бачиш, що все, що ти намалюєш, лише збільшуватиме кількість посередності у світі, і без того заповненого посереднім лайном. Якщо ти збагнула, що тобі сорок один і ти вичерпала даний тобі Богом потенціал, то що ж — мої тобі щирі вітання.

Що ж, будьмо! Пиймо до дна!

Бо кращою ти вже не станеш. За те й вип’ємо.

Якщо ти розумієш, що вже ніяк не зможеш дати своїй дитині кращого рівня життя — чорт, навіть такого, який тобі забезпечила твоя мати в автопричепі на стоянці, — а це значить, що вона не піде до інституту, не навчатиметься і в мистецькому коледжі, ні про що не мріятиме, хіба що про те, як працюватиме на роздачі їжі, як і її матір.

Та пішло воно все к бісу!

І оце — повсякденне життя Місті-Мері Кляйнман, цариці рабів.

Мавра Кінкейд?

Констанція Бертон?

Чекайлендська художницька школа. Вони були інакшими, народилися інакшими. То були художники, що створили ілюзію легкості написання картин. Річ у тім, що в декого є талант, але в більшості його немає. Ми, що належимо до цієї більшості, ми так і підемо в небуття — безславно і непомітно, так нічого й не досягши. Люди на кшталт бідолашної Місті-Мері — це обмежені, маргінальні опудала, яким не судилося отримати якихось пільг від життя, як, скажімо, тих, що їх отримують інваліди. Для них не влаштовуватимуть Параолімпійських ігор. Вони просто платять більшу частину податків, але не отримують навзамін спеціального меню в м'ясному ресторані. Для них не буде суперкомфортабельної душової кабінки. Не буде спеціального місця в голові автобуса. Не буде лобістів у Конгресі.

Ні, доля твоєї дружини — це аплодувати успіхам інших людей. У мистецькому коледжі Місті знала одну дівчину, яка наповнила кухонний міксер рідким будівельним розчином і ганяла цей міксер доти, поки мотор не згорів, чмихнувши хмариною ядучого диму. Таким чином вона продемонструвала своє ставлення до «кар’єри» домогосподарки. А тепер ця дівчина, мабуть, мешкає десь у мансарді і наминає екологічно чистий йогурт. Вона має купу грошей і може дозволити собі байдикувати, закинувши ногу на ногу.

А ще одна дівчина, яку Місті знала в коледжі, так та влаштовувала вистави в трьох діях, тримаючи ляльок у власному роті. То були костюмчики, які вона настромлювала на свій язик. Додаткові костюмчики вона тримала в роті — наче в театрі за кулісами. А під час зміни декорацій та костюмів можна було просто студити губи — як завісу в театрі опустити. Зуби були їй за рампу і підмостки. Всовуєш язика в новий костюм — і маєш іще один персонаж. Після вистави в трьох діях у цієї дівчини навколо рота утворювалися розтяжки. А її orbicularis oris розтягувався і деформувався.

Одного вечора, ставлячи в мистецькій галереї міні-версію «Найвеличнішої історії на світі», та дівчина ледь не загинула, коли маленький верблюдик прослизнув їй у горлянку. А тепер вона, напевне, огрібає грантові гроші з усього світу.

А Пітер, з його хвалебним ставленням до гарненьких будинків, що їх малювала Місті, як він помилився! Пітер, який казав їй, щоб вона стала затвірницею на острові і малювала лише те, що їй подобалося, — його порада накрилася великим мідним тазом.

Твоя порада, твоя похвала — усе накрилося гігантським мідним тазом.

Як послухати тебе, то Мавра Кінкейд чистила рибу на коптильні впродовж двадцяти років. Вона потроху навчала того й сього своїх дітей, полола город, а потім одного дня ні з того ні з сього сіла й намалювала шедевр. Ти ба, яка сука! Без університетського диплома, без навчання в мистецькому коледжі — взяла й прославилася назавжди! Нею захоплюються мільйони людей, які її навіть ніколи не бачили і не побачать.

До речі, погода сьогодні жорстка з короткочасними нападами ревнивої люті.

Щоб ти знав, Пітере, твоя мати все одно тварюка. Знайшла собі роботу з неповним робочим днем: працює в службі, що вишукує людям знятий із виробництва фарфоровий посуд з вицвілим візерунком. Колись вона почула, як одна відпочивальниця, стара багата дурепа, ходячий скелет у мішкуватому трикотажно-шовковому сарафані, сказала, сидячи за обіднім столом: «Який сенс бути багатою на цьому острові, якщо тут нема чого купити?»