Чак Палагнюк - Щоденник

Пітер дав їй чисте полотно і сказав:

— Намалюй що-небудь.

А Місті відказала:

— Тепер. ніхто не малює фарбами. Уже не малює.

А якщо хтось, наскільки їй відомо, і малював, то хіба що своєю кров’ю або спермою. І малював на живих собаках із тваринного притулку або на желатинових десертах тієї чи іншої форми, але на полотні — ніколи.

Та Пітер сказав:

— Б’юсь об заклад, ти й досі малюєш на полотні.

— А чому ти так думаєш? — спитала Місті. — Тому що я відстала від життя? Тому що я не вмію інакше?

А Пітер і каже:

— Просто бери, нехай йому грець, і малюй.

Вважалося, що вони вищі за репрезентативне мистецтво. Вищі за звичайні приємні для ока малюночки. Вони мали опанувати візуальний сарказм. Місті сказала, що вони платять надто багато за те, щоб їх не навчали техніки дієвої іронії. Сказала, що красива картинка не дасть світу нічого нового.

А Пітер і каже:

— Ми ще не досить дорослі, щоб пиво купувати, а ти кажеш, що ми маємо чогось навчити світ.

Лежачи на спині у трав’яному гнізді і підмостивши руку під голову, Пітер мовив:

— Усі зусилля світу будуть марними, якщо ти не маєш натхнення.

Якщо ти, йолопе пришелепуватий, так нічого й не помітив, то скажу, що Місті справді хотіла тобі сподобатися. До речі, і сукню, і сандалі, і обвислий солом’яний бриль — усе це вона вдягла саме для тебе. Якби ти хоч трохи доторкнувся до її волосся, то воно б аж захрустіло від лаку.

Вона вилила на себе стільки парфумів, що стала приваблювати до себе бджіл.

А Пітер установив чисте полотно на її мольберт. І сказав:

— Мавра Кінкейд ніколи не ходила до задрипаного мистецького коледжу.

Виплюнувши зелений жмутик пережованої трави, він висмикнув іще одне стебло і встромив його в рота. Ворушачи позеленілим язиком, він сказав:

— Закладаюсь, що якби ти малювала те, що в тебе в серці, то твої картини вже висіли б у музеї.

У серці в неї — всіляка дурнувата фігня, відказала Місті.

Пітер мовчки зиркнув на неї і каже:

— А навіщо ж тоді малювати те, що тобі не подобається?

Те, що тобі подобається, відповіла йому Місті, ніколи не продасться. Люди таке не купуватимуть.

Та Пітер їй каже:

— А що, як тебе чекатиме приємна несподіванка?

То була його теорія самовираження. Парадокс професійного художника. Як ми все життя намагаємося самовиразитися, а виходить, що нам нема чого сказати. Ми хочемо, щоб творчість була причинно-наслідковою системою. Щоб вона давала відчутний результат. Ринковий продукт. Ми хочемо поставити знак рівності між самовідданою працею і дисципліною та визнанням і винагородою. Ми встрибуємо на бігову доріжку під назвою «мистецький коледж», вибираємо магістерську програму в образотворчому мистецтві — і вчимося, вчимося, вчимося. Але нам, з усіма нашими прекрасними навичками, немає чого відображати. Як послухати Пітера, то ніщо не обламує нас сильніше, ніж коли ледачий обдовбаний наркоман або слинявий педофіл створює шедевр. Начебто абсолютно випадково.

Коли якийсь ідіот не боїться сказати, що йому насправді подобається.

— Платон, — каже Пітер і, повернувши голову, випльовує трав’яну жуйку, — Платон сказав: «Той, хто підходить до храму Муз без натхнення, гадаючи, що досить самої лише майстерності, так і залишиться партачем, а його претензійну поезію заглушать пісні, написані безумцями.

Уставивши іще одну стеблину в рота, він пожував, а потім сказав:

— А що робить Місті Кляйнман безумною?

Її фантазійні будинки та бруковані вулиці. Її чайки, що кружляють над устричними човнами, які повертаються з мілин, котрі їй ніколи не доводилося бачити. Привіконні ящики, повні ротиків та циній. Ніщо на цьому і тому світі не змусить її малювати отаку бздуру.

— Мавра Кінкейд, — каже Пітер, — узяла в руки пензля аж у сорок два роки.

З цими словами він почав виймати з палевої скриньки пензлики і розминати їхні засохлі кісточки. Каже:

— Мавра зцапала якогось типово острівного теслю з острова Чекайленд, і у них народилося двійко діточок.

Пітер витягнув тюбики з фарбою і поклав їх поруч із пензлями на ковдру.

— Усе було добре, поки не помер її чоловік, — пояснив він. — Ось тоді Мавра захворіла, серйозно захворіла, на туберкульоз легенів чи що. У ті часи, коли жінці було сорок один, то вона вже вважалася старезною бабою.

Свою першу картину Мавра Кінкейд написала тільки тоді, коли одна її дитина померла. Він сказав:

— Може, й справді люди мусять сильно страждати, щоб ризикнути робити те, що вони люблять.