Чак Палагнюк - Снаф

Відбувши епітим’ю в шістсот чоловіків, Кессі здобуде пробачення.

Особисто я, кажу я чуваку номер 137, додам пихатого слогана до своїх ділдо. Рельєфними літерами довкола основи буде написано: «Член, який убив Кессі Райт…» На найширшій частині, щоб коли зігнеш його, опуклі літери стимулювали клітор.

«О, у тебе є ділдо?» — питає чувак номер 137. Його дихання пахне якимось бодяжним бухлом. Відгонить восковим запахом губної помади. Чувак нафарбований бліденьким блиском для губ.

Точнісінько так, кажу я йому. Ділдо в шести різних кольорах, одна анальна пробка і величезний двуголовий варіант.

Чувак номер 137 каже: «Ти маєш дуже пишатися».

Бувало, кажу я йому, я продавав по десять тисяч екземплярів на місяць. Інші хлопці, от хоч би й Куерво, додають по кілька дюймів до своєї продукції. Може, Куерво й починає зі справжніх зліпків, але те, що зрештою потрапляє на полиці, значно довше й товстіше, ніж він би міг навіть мріяти. Куерво називає це «художнім домислом», але насправді це недобросовісна реклама. На біса писати, що виріб «у натуральну величину», коли це не так.

Малий номер 72 стоїть поруч, білі пелюстки опадають із його квітів. Одна його рука, пальці потирають маленький срібний хрестик, що висить на ланцюжку на шиї.

З кожним подихом я відчуваю золотий кулон, який дала мені Кессі, — як він врізається, стиснутий моїми грудними м’язами. Всередині цього маленького золотого серця перекочується піґулка. Золото липке від крові з мого соска.

«Це справді Корд Куерво?» — питає чувак номер 137. Примружено дивлячись крізь завісу конопляного диму та туалетної води, чувак номер 137 уточнює: «Зірка фільмів “Виграй мене туманно” та “Як важливо трахатись серйозно”?»

Я киваю головою. Так само як фільму «Сідало леді Віндемер», кажу я йому. Всі вишукані, інтелектуальні проекти. Я машу Корду, й він маше мені у відповідь.

Номер 49. Номер 567, Номер 278. Чуваки, яких викликає Шейла, всі вони беруть свої лантухи з речами та йдуть за нею до дверей. Ніхто, крім Шейли, не вертає назад. Можу забитися, що як тільки ти закінчив, вони випихають тебе через якийсь інший вихід. Щоб не ризикувати тим, що якийсь чувак повернеться назад і розкаже всім, чого чекати. Офіційний стандарт для груповухи, який зветься «вимоги до сексу», передбачає будь-яку дірку (її піхву, дупу чи рот) та будь-який інструмент (твій член, палець чи язик) — але тільки на одну хвилину. Ні, ти ідеш за Шейлою крізь ті двері, а за хвилину вже виходиш. Скінчив ти чи ні, а за хвилину тебе вже випхали невдягненого крізь який-небудь пожежний вихід, і ти стоїш та натягаєш штанці в завулку.

Чувак номер 137, все ще мружачись у бік Корда, каже: «Тепер це жалюгідне видовище». Він киває на Бімера Башмілза та Барка Бейлі, кажучи: «Тільки уявіть людину, яка зупиняється на рівні пубертатного мислення та присвячує своє життя тому, щоб качати м’язи й еякулювати по команді. Щоб залишатися таким нещадно відсталим, поневоленим цінностями ранньої юності до тих пір, поки не прокинеться одного дня обвислою, одутлою руїною середніх років».

Присягаюся, чувак дивиться прямо на мене, коли каже оце про «руїну», але може, то він просто так на мене дивиться. Я кажу, що знаю значно гіршу річ, яка може статися. Чувак може зніматися кілька сезонів у хітовому телесеріалі, тоді втратити свою роль через якийсь брудненький секс-скандал, а тоді з'ясувати, що він так сильно асоціюється у всіх із тим серіалом — може, з образом якогось тупуватого приватного детектива, — що ніколи вже не отримає гідної ролі до кінця своєї кар’єри. Я кажу, оце було б справжньою трагедією.

І я кажу чуваку номер 137, що раптом він захоче прикрити свою лисину, в мене в сумці є лак, який, можливо, допоможе. Указую великим пальцем на нозі — я завжди вдягаю шльопки на зйомку. Так от, великим пальцем ноги я вказую на доріжку волосся, яка лишається за ним. Трояндові пелюстки, чи бронзер, чи волосся — усі ми лишаємо за собою сліди.

Дивлячись на своє волосся на бетоні, тоді на мене, тоді на Шейлу, що дивиться в планшетку на іншому боці кімнати, чувак номер 137 кричить: «Хутко-хутко!» Він кричить: «Не хочеш трохи поквапитися, дорогенька?»

Я питаю його: може, йому треба кудись у краще місце? Може, на якесь прослуховування? Тільки не я, кажу я йому. Я можу зачекати. Я кажу, завдяки тому, що ми тут робимо, для жінки в тій кімнаті, якась дитина, якої вона ніколи не бачила, зможе не працювати більше жодного дня. Сьогодні все так поставлено, що я маю бути містером Останнім.