Чак Палагнюк - Снаф

«П'ятдесят баксів, — пропонує Бакарді. — Готівкою».

І я ковтаю. Киваючи на актора номер 72, я кажу Бакарді: «Цей неспокійний молодий чоловік також дуже схожий на тебе».

Бакарді дивиться. На актора з трояндами. Потім на міз Райт, губи якої розтяглися довкола товстеленної чорної ерекції. І він каже: «Не було такого».

Дивлячись на кулон у нього на грудях, на золото, що рожево просвітлює крізь засохлий шар крові з його соска, я кажу: «Просто прийми власну піґулку».

«Тому я в цьому бізнесі так довго, чувак, — каже Бакарді. — Усе своє життя я стріляв холостими». Клацаючи до мене пальцями, Бакарді каже: «Одна піґулка, і я підпишу цього твого ведмедика».

Містер Тото. Ручка досі зачеплена за одне його вухо. Я знизую плечима: будь ласка. І простягаю його Бакарді. Коричневі пальці беруть полотняного собачку, і я чекаю.

Очі Бакарді сфокусовані на літерах, які він шкрябає ручкою на полотняній собачій нозі. Бакарді питає: «Ти зустрічав Івану Трамп?» Він підводить на мене очі: «І Тіну Луїз? Ту, що в «Острові Ґілліґана»?» Він цікавиться: «І яка вона?»

Його зуби — такі собі надміру білі ковпачки. Білі, як плитка в метро чи як поліцейські машини. Білі, як громадська вбиральня. Чоловік, на якого рівнялися чоловіки цілого покоління. Наймогутніший жеребець порно.

Я питаю: «Ти справді безплідний?»

Бакарді тримає містера Тото, крутячи собаку й читаючи напис за написом. «Лізбет Тейлор, — читає він. — Дебора Гаррі… Наталі Вуд…» Він простягає пса назад зі словами: «Я вражений». Полотно містера Тото замацане брунатними відбитками пальців.

Підпис Бакарді — величезна Б й друга величезна Б, обидві літери нерозбірливо нашкрябані чорною ручкою.

Я беру містера Тото й кажу: «А тепер п’ятдесят баксів».

Бакарді рохкає, його плечі опадають, округлюються, а рот роззявляється так сильно, що важке, квадратове підборіддя майже прикриває кулон, трохи не упираючись в його поголені цицьки. «Чувак… — каже Бакарді. — Ти чого?»

Тепер уже я простягаю складену човником долоню. Я кажу: «А того, що Ден Баньян був уже цілу купу виплат за будинок, за машину, за кредит тому. Того, що просто зараз тобі потрібна пігулка, а мені потрібне бабло».

З іншого кінця кімнати до нас іде номер 72. Не одразу. Він робить кілька кроків до закусок, де з’їдає картопляний чипе. Робить ще крок, зупинившись біля координатора, каже щось їй у вухо, й вона гортає аркуші на своїй планшетці. Але весь цей час він робить велике коло, щоб повернутися до мене й Бакарді.

Координатор кричить: «Джентльмени, хвилиночку уваги!» Дивлячись у планшетку, вона вигукує: «Прошу підійти таких трьох виконавців…»

Чоловіки біля столу припиняють жувати. Ветерани завмирають, пластикові бритви зависають над шкірою їхніх литок та сідниць. Чоловіки з мобільними біля вуха чи з бездротовими гарнітурами припиняють говорити, замовкають та підводять голови, щоб послухати.

«Номер 21… — вигукує координатор. — Номер 283… і номер 544». Вона розгладжує папери на планшетці та підіймає руку просто вгору, щоб помахати в повітрі. «Проходьте сюди, джентльмени», — каже вона.

Я трясу пляшечкою, вже напівпорожньою, щоб залишок піґулок заторохтів, і кажу: «Це було вже близько». Я кажу: «Отож п’ятдесят доларів — або пий ту пігулку, яку ти зберігаєш».

Бренч Бакарді вдихає, його груди, крила й косий прес — все надувається до гігантських розмірів, і він видихає видихає одним довгим, напахченим м'ятою подихом. «І що, — каже він, — ти справді тусувався з Доллі Партон?»

Слухаючи, як пульс шугає мені у вуха, я прикриваю одне око. Відкриваю його. Прикриваю друге. Я не сліпну, ще ні.

І лунає голос: «Можу я з вами поговорити?» Чоловічий голос.

І що б ви думали? Поруч номер 72 — стоїть зовсім близько, всього за кілька кроків позаду мене та Бакарді.

Постукуючи одним пальцем по кулону, ніготь обведений темнішим брунатним, Бакарді каже: «Ця піґулка — це одна з тих “чудо-таблеток”». Постукуючи по кулону, він каже: «Неважливо, що негаразд, чувак, оця хрінь усе вилікує». Він усміхається ледве-ледве, цих його фальшивих зубів не видно з-за коричневих губ, і Бренч Бакарді каже: «Ця крихітка вилікує що хочеш».

Я трохи нахиляюся до молодого чоловіка, номера 72, ворушу п’ятірнею волосся на маківці так, щоб він бачив, та запитую: «Моє волосся справді рідшає?»

Міз Райт бігає підтюпцем по доріжці, підіймаючи коліна аж до пояса, стегна туго затягнуті в чорні велотреки. Груди підстрибують, колихаються з боку в бік, підтримувані білим спортивним бюстгальтером. Лікті зігнуті літерою L, кисті рук розслаблені в зап’ястках та бовтаються вільно. Ноги в тенісних туфлях ляпають по бетонній доріжці.