Чак Палагнюк - Снаф

Бренч Бакарді питає: «То ти можеш назвати хоч одного?»

На моніторах вишите шовкове кімоно Кессі зіслизає на порохняву підлогу її бараку в пустелях Невади. На задньому плані побулькує гаряча джакузі, переповнена реготливими жіночками, обличчя яких припудрені набіло рисовим борошном. Вони ллють одна одній на голі груди саке. Комендант табору заходить до бараку, несучи змотаного в кільце батога.

Від моїх троянд не лишилося майже нічого, крім стеблин та шипів.

Дівчина з планшеткою та секундоміром іде через усю кімнату, до їдла. Вільною рукою я роблю містеру Бакарді та номеру 137 знак прихилитися ближче. Стишуючи голос так, щоб його глушило цвьохкання батога, я шепочу.

Постукуючи себе вказівним пальцем по грудях, я вимовляю слово: «Я».

Я не жарт і не легенда.

Я така дитина порно.

Що б ви думали? Це сраний шампунь. Оті гівняні «100 разів», які випустила Кессі Райт. Ну і що, що пляшка має ідеальну форму для… але нанесіть, змийте й повторіть протягом кількох днів, і ви вже лисий. І весь цей збиток тільки заради того, що Кессі Райт, можливо, унюхає його запах на моєму волоссі та сприйме це за комплімент.

Не думаю, що вона змогла б унюхати хоч щось. Усе це місце тхне, як скотарня.

Хитаючи головою, Бренч Бакарді дивиться крізь неспокійне стадо оголених мужиків. Показуючи на актора номер 72, Бакарді каже: «Оцей чувак?» Бакарді каже: «Цей малий просто нищить мій стояк». Склавши човником долоню тієї ж руки, якою він щойно показував, Бренч просить: «Чувак, позич мені трохи підстраховки». Склавши човником свою брунатну руку, долоня якої поплямована тим же бронзером, що й пальці, Бакарді суне цю руку мені. Його карі очі дивляться на мене. Дивляться на його простягнену долоню. Дивляться на мене. Бакарді каже: «Одну піґулочку, чувак?»

Я пропоную йому випити власну.

Хитаючи головою, Бакарді каже: «Не взяв жодної».

Хитаючи головою, я відповідаю йому, що мені потрібен мій запас. Піґулка всередині цього гарнюнього маленького дівчачого-предівчачого кулончика-серця, кажу я. Йому треба проковтнути її.

Торкаючись золотої підвіски, що влаштувалася між його голеними цицьками, Бренч аж рота роззявляє. Його кадик підстрибує, судомно ковтаючи. Стукаючи по кулону, Бренч каже: «Це не така піґулка». Каже: «Чувак».

На іншому боці кімнати, так далеко, як тільки можна зайти, не виходячи з будівлі, стоїть актор номер 72 і однією рукою потирає маленький срібний хрестик, що висить у нього на шиї на ланцюжку. Потирає його між указівним та великим пальцями. Його зелені очі нипають усюди, оминаючи тільки Бакарді та мене. Інша рука актора все ще притискає до грудей букет троянд.

«Більше того, — каже Бакарді, стукаючи по кулону так сильно, що груди відгукуються низьким, глухим гулом, — оце ось для друга». Він каже: «Я її тільки зберігаю».

Він же Бренч Бакарді, кажу я. Йому не треба якоїсь підстраховки, щоб грати.

«Ти Ден Баньян, чувак», — каже Бакарді.

Був Деном Баньяном, кажу я йому.

Актор номер 72, він довбанув по нас своєю супер-секретною материнською бомбою, а тоді відтяг її за собою подалі з нещасним виглядом, ляпаючи босими ногами по бетонній підлозі. Тупаючи так сильно, як тільки можна тупати по холодному бетону, розсипаючи трояндові пелюстки за кожним кроком.

«Тому чуваку Баньяну не потрібні пігулки», — каже Бакарді, його наквацована бронзером рука зігнута, щоб утримати в повітрі виставлену долоню, біцепс і трицепс грають під шкірою. Стискаються й розслабляються, чорний номер 600 розпухає та скулюється, його рука живе власним життям. Дихає. «Чувак типу Дена Баньяна, приватний детектив, хіба ти не трахав, типу, по десять статисток у кожному епізоді? Кожну гарненьку клієнтку, свідка чи, типу, адвоката, — каже Бакарді, — просто якась м'ясорубка для кралечок…»

Киваючи на актора номер 72, я кажу: «Маєш визнати, він на неї схожий».

Над молодим чоловіком, на моніторі, що висить в нього над головою, показують новаторське викладення громадянських прав щодо расизму — сексуальну комедію, де міз Райт грає свіженьку другокурсницю коледжа, яка приїздить додому на Різдво й повідомляє своїм безумно залюбленим у неї батькам, що в неї роман із місцевим відділенням «Чорних пантер». Фільм називався «Вгадайте, хто прийде на обід». Пізніше був перевипущений під назвою «Падіння чорного прутня».

«Чувак, — каже Бакарді, — я тобі заплачу, пізніше». Виставивши долоню, він додає: «Обіцяю».

Я кладу ще одну піґулку в рота, і в пляшечці стає на одну менше.