Володимир Єшкілєв: Імператор повені

Кати залишили жертві обличчя, і прочанин впізнав Аттика.

Він завмер і спазм остаточно закрив шляхи і стежки звуків у його горлянці. Натомість заговорив Аттик. Голос його був глухий. Звуки цього голосу виринали з глибин страченого тіла, немов бульбашки з рота утопленика.

«Привіт, вороже! — сказав Аттик. — Чи подобаються тобі овочі справ твоїх?»

У відповідь Анемподест видав щось, подібне до тихого виття.

«Ти впізнав мене?»

«Ти — Карна!» — видихнув він свій здогад разом із жахом, полегшенням та здивуванням.

«Так називали мене шамани Півночі. Мої правдиві імена — Розхитувачка і Пантера Напередвизначеності. Тобі, смертному, не зрозуміти їхнього значення, але щойно ти став свідком загибелі останньої з рівних мені Дітей Рівноваги. Тому noli turbare circulos meos [111] Не рухай моїх кругів (лат.). ».

«Ти — Руйнівниця і загрожуєш моєму світові!»

«Я сказала, ти почув».

Стогін вирвався з колишнього тіла Аттика, воно сіпнулося і завмерло. Легені перестали ворушитися. Почулися голоси. Якісь люди входили до святилища з бічного входу. Анемподестові не лишалося нічого, як сховатися між задньою стіною храму та дзеркалом.

До святилища внесли смолоскипи. Почулися тверді звуки латини. Голоси прибульців були гучні, слова уривчасті, немов команди. Прочанин почув:

«Miserium est miseris insultare!» [112] Ганебна справа — знущатися над нещасливими! (лат.).

«Monstrum informe, horrendum». [113] Бридке і жахливе чудисько! (лат.).

Він зрозумів, що офіцери Авреліана увійшли до храму і побачили жорстокість ламій. Він також передбачив, що, знайшовши його у кривавому капищі, римляни не стануть довго розбиратися, і він загине, або буде ув'язнений як служитель бридкої Ламашту. Він почав шукати надійнішої схованки, натискати на виступи стіни. Один з таких виступів піддався, а частина цегляного муру відбула чверть оберта навколо прихованої вісі. Анемподест протисся в отвір, закрив його за собою й опинився у цілковитій темряві. Навпомацки він знайшов сходи, що вели вниз.

Він довго йшов підземним хідником і втратив лік часу. Він би не здивувався вийти звідси до Гадоххи або до Вічної Візантії, або ж вилізти через дупло просто на Горбату гору. Йдучи, він розігнав батальйон щурів і розірвав стільки павутиння, що його вистачило б на попони кільком садхузаґам. Дорогою він тричі спорожнив сечовий міхур і впустив у себе ціле озеро байдужості. Тепер тільки Вбивчий Напис горів перед його очима і тільки клятва примушувала рухатися його стомлені і стерті ноги. На додачу, розболілися коріння вибитих Голомозим зубів. Він відчував, що попав у лабіринти Напередвизначеності, що годинами (а може й днями) ходить колом, що віддзеркалення цього хідника він вже проходив колись удвох із Гімнософістом і що невдовзі він має опинитися у черговій подобі Катарактного Театру. Йому вже було ясно, що він ніколи — навіть якщо проживе ще сто років — не спроможеться забути Нікти та Аттика і що тепер вже жодна інша земна краса не зможе його здивувати й наснажити. Він відчував себе герменевтом, якому підклали книгу, писану гіркими говірками дияволосповідників, і змушують тлумачити слова, саме лише звучання котрих викликає в нього огиду. «Спочатку, — згадував він, — Сапфіра обіцяла, що я все зрозумію про чин Витискувача, побачивши Карнавал. Я побачив той безглуздий Карнавал, але нічого не второпав. Потім вона сказала, що я все зрозумію, побачивши Музейну колекцію. І що я мав зрозуміти серед тих опудал? Потім вже Сцена мала все прояснити… І де воно, це прояснення?» Він прокляв свою цікавість і свою зупинку у Хирлицькому лісі і всі війни усіх часів, що заважають паломникам йти до Єрусалиму, молитися й занедбувати марноту марнот. А ще він прокляв червоних жуків, які спокусили його своїм виглядом, і разом із ними все незвичайне та небуденне, що уводить у гріх простих посполитих.

Так, сиплячи неблагодатними словами, він вийшов у сухий, освітлений небом колодязь, де хідник розходився трьома шляхами. Він розсміявся, упізнавши в черговій витівці Сцени стару казку: «Наліво підеш — коня загубиш…»

Але на стінах колодязя не було попереджаючих написів, а у нього відповідно не було коня. Він сів просто на землю і відчув, як гудуть ноги. Він чекав знаку і не здивувався, коли з правого проходу вискочив синій щур.

«Привіт тобі, лікувальний пацюче! — сказав Анемподест. — Як ся має татусь Марамулько?»

Щур вирячився на Витискувача і запищав.

«Ти пропонуєш йти за тобою?»