Марина Дяченко: Імператор

— Отже, йдеться про хлопчика з «Імператора»?

— Так. Згідно документів Денис Донцов. Щоправда, зроду-віку він не мав ніяких документів, це вже тепер…

— Розумію.

— На теперішній час тринадцять років. Зачатий та народжений в експедиції. Третина дослідницьких звітів — я маю на увазі, нормальних звітів, коли в них ще було все гаразд — повідомляють про плин вагітності, пологів, згодом про розвиток дитини…

— Пологи були частиною дослідницької програми?

— Так. Ви розумієте, як це важливо. Відтворення популяції в умовах далекого походу. Найперше питання… Хоча, звісно, вони зробили безліч важливих справ. Інших справ. До складу експедиції входило дванадцятеро людей, усі блискучі фахівці…

— Перепрошую, але я читав матеріали, які мені передали. Там це є.

— Так, вибачте.

— І що з хлопчиком? Крім того, що він…

— З ним усе нормально. Він адаптований. Говорить чотирма мовами, окрім рідної. Грає на скрипці й фортепіано. Розвинений фізично. Товариський. Розуміє жарти й жартує сам. Терплячий. Витриманий. Чемний.

— У вас дивне емоційне тло, якесь напруження стосовно хлопця…

— Я розповім. Денис народився в належний термін, легко й без ускладнень. Розвивався цілком нормально. Перші слова були — «мама» й «пілот»… Коли йому було вісім років, помер командир екіпажа. Через місяць — біолог, батько хлопчика.

— Вони одразу запідозрили епідемію…

— Так. Хоча взятися їй не було звідки. Командир і біолог померли однаково: спершу потьмарення розуму. Потім відмова життєво важливих органів. Ви знаєте, на борті був сильний медичний модуль із реанімацією, здатною підтримувати життя хоч окремого органа, хоч відсіченої голови… Проте ні командира, ні біолога не врятували. Коли стало зрозуміло, що мозок мертвий…

— Розумію.

— Їх помістили в саркофаги в спеціальному відсіку. Така була інструкція. З цієї експедиції мусили повернутися всі — живі й мертві.

— Я не маю інформації, як дитина пережила втрату.

— Я теж. Немає записів — у ті дні їм було не до протоколу. Вони шукали причину…

— І не знайшли.

— Ні. Забігаючи наперед, скажу, що ми теж не знайшли. Про жодну бактерію, вірус, інопланетну тварину не може бути й мови. Ми ледь не на атоми розклали корабель і вміст саркофагів…

— Хлопчикові було вісім?

— Так. Керівництво польотом прийняв другий пілот. Начальник експедиції відновив нормальну роботу… Наскільки це було можливо…

— Втрати неминучі.

— Так. Мабуть, вони теж так подумали, коли через рік помер дієтолог.

— З тими самими симптомами?

— Абсолютно. Коли Денисові було десять, за три місяці померла вся команда. Останньою — його мати, бортінженер. Денис отримав точні інструкції: керуючи автоматами, уклав матір у дванадцятий саркофаг. Резервний.

— Та-ак…

— Три роки він провів на борту сам-один, у компанії роботів та небіжчиків. Зрозуміло, курс було прокладено, автоматика не збоїла. Але — я повторюю — наразі це товариський, освічений, цілком нормальний хлопчик.

— Неабиякий, визнаю. Та ж він виріс серед неабияких людей, в обставинах, які не можна назвати рядовими…

— Повірте, ми не стали б до вас звертатися. Ми зустрічали експедицію — за графіком. Денис вийшов на зв’язок точно в зазначений термін… Зрозуміло, довідавшись, що екіпаж мертвий, ми залишили корабель на орбіті. Зрозуміло, Денис потрапив у карантин. Він співробітничав, ви не повірите, охоче, він намагався нас підбадьорити! Його ледь не на частини розбирали, намагаючись виявити аномалію, а він жартував… Він здоровий. Корабель стерильний. Порох наших товаришів піддано всім тестам, які тільки можливі.

— Нічого не знайшли.

— Ні. Щоправда, провідний інженер проекту помер за місяць після повернення «Імператора». Та це зрозуміло: обширний інсульт…

— Так.

— Дениса відправили в школу, в одну з найкращих шкіл, ми відчували провину перед його батьками.

— Оце дарма.

— Він провчився півроку. Характеристики позитивні.

— Ми підбираємося до того, чого немає в моїх матеріалах.

— Так. Останнього місяця, один за одним, померли троє його вчителів. Потьмарення розуму, відмова життєво важливих органів… Причина невідома.

Школа була насправді гарна — маленьке, замкнене містечко на березі моря, з будівлями в оточенні парку, з нескінченними треками, теренкурами, спортмайданчиками, альтанками й експериментальними ділянками, нарешті, з муром уздовж головної алеї — мур персоніфікував прогрес, а тому його було складено з різних матеріалів, від цегли й до будівельного моноліту. Мозаїчні картинки з кольорового скла зображали людей, котрі займаються своєю справою, — інженерів над просторовими моделями, стародавніх греків з мотиками й космонавтів у стародавніх скафандрах. Біля входу дві фігурки в спортивних костюмах, чоловіча й жіноча, стояли, цнотливо взявшись за руки.