Марина Дяченко - Імператор

Що має відчувати хлопчик, котрий першу дюжину свого життя бачив лише віртуальне небо? Що він має відчувати, опинившись на березі, в парку, серед сотень ровесників? Захоплення? Чи, може бути, розчарування? Справжнє небо таке схоже на віртуальне, що їх важко буває розрізнити…

У вестибюлі на інформаційному екрані було виставлено три портрети в жалобних рамках. Стояла тиша, надмірна для школи.

— Доброго дня. Мене звати Олександр. Вам телефонували.

— Так, атож, — жінка в адміністративному кріслі всміхнулася дуже штучно. — Ви хочете поговорити з Денисом?

— Ні. Тобто хочу, звісно, але згодом. Спершу я збираюся зустрітися з кількома його друзями… Навряд чи він має друзів. З товаришами. З педагогами.

— Атож. — Жінці фізично важко було всміхатися.

— І ще, я заздалегідь перепрошую за безтактність. Мені треба поговорити про ваші останні втрати — про тих педагогів, які вмерли.

Жінка мовчала секунд зо тридцять. Її ліва рука почала тремтіти, й вона міцно притулила долоню до столу.

— Розумію, — сказала вона нарешті. — Що б ви хотіли знати?

— Я вивчав їхні медичні карти. Всі троє були практично здорові.

— Так.

— Я бачу, в школі жалоба?

— Шок, — просто сказала жінка. — Багато хто, здається, досі не вірить. Знаєте, дитяче бажання затулитися від поганого. Ми тут, на щастя, рідко стикаємося зі смертю…

— Денис Донцов часто з нею стикався.

— Так. — Жінка знову помовчала. — Бачте. Ці троє були найкращі. Зрозуміло, в нас багато прекрасних педагогів… Але ці троє були особливі, до них линули, їх намагалися наслідувати.

— Усі викладали в класі в Дениса?

— Елізар Степанович і Лука Вікторович — так. А Ельза Себастьянівна, вчитель японської, — ні. Проте Денис ходив до неї на факультативні заняття. Чому ви пов’язуєте те, що сталося, з Донцовим?

— А ви не пов’язуєте?

Жінка перевела погляд на вікно, за яким світило сонце крізь переплетене гілля:

— Лише ціною величезного напруження ми втримуємо учнів від паніки. Тому що історію Дениса тут знають усі. Знаєте, як його прозвали? Імператор. З першого дня. А тепер кличуть Імператор Смерть.

— Він зарозумілий? Вважає себе особливим?

— Ні. Проте він непростий. Дуже непростий хлопчик. Нам довелося… схитрувати, оголосити Дениса хворим і помістити в ізолятор.

— Проте він здоровий?

— Цілком. Як не жаль визнавати, ми, мабуть, будемо наполягати на його переводі… кудись.

— Підстави?

Вона знову подивилася йому в очі:

— А немає ніяких підстав. Один лише інстинкт самозбереження. Гадаю, ми зможемо переконати опікунську раду.

— Імператор Смерть? — дівчинка подивилася майже вороже. — Не чула. Його звали просто Імператор.

— Він занадто пишався, ти не вважаєш?

— Ні, — вона підняла ніс. — З огляду на все, що випало на його долю, — ні! Ось якби ви три роки сам-один сиділи всередині консервної бляшанки, нашпигованої технікою, а потім прибули на планету, де у вас немає знайомого навіть пацюка… Навіть пацюка! — Голос її здригнувся. — І вас що, зустріли як героя? Ні, як рознощика невідомої інфекції! Я б подивилася на вас. Ви б усіх зненавиділи. А Денис — ні.

Вона вп’ялася в нього переможно й похмуро, начебто очікуючи негайного визнання: так, я невдаха.

— Він розповідав про себе? — Олександр повернув розмову, оминаючи емоційно небезпечну тему.

— Не одразу й не всім.

— Тобі розповідав, Олю?

— Мені — так, — дівчинка зарозуміло примружилася. — Про те, як грався з дорослими в перші роки. І як згодом жив сам-один. А про часи, коли вони всі навколо помирали, — він нікому не каже.

Вона закусила губу та втупилася поглядом поверх плеча Олександра, вдалину, де здіймалися над зеленню парку старі пінії на березі моря.

— Імператор. Це дитяче прізвисько. Так звали його батько й матір. За назвою корабля. Аж ніяк не тому, що він занадто пишався… Розумієте, ми — людство, а Денис — сам по собі. Він це відчуває щодня, він із цим живе.

— Вважає себе особливим?

— Ба ні! Він звичайнісінький хлопець. Не дуже розумний, не дуже сильний. Якийсь розгублений… Дуже самотній.

— А як у нього склалося з товаришами?

— Ми його намагалися адаптувати, як могли. Дещо вийшло. Він став сміятися. Став грати у волейбол за школу. Він… розумієте, йому тринадцять, на вигляд п’ятнадцять. Психологічно він молодший, він дитина. Імператор Смерть — дика вигадка, дуже жорстока. Який стосунок він має до чиєїсь там смерті?! За що його замикати в ізолятор? Га?