Марина Дяченко: Імператор

— Ви серйозно?! Ви, доросла людина, коли навіть діти не вірять у таку…

— Саме тому, що я доросла, серйозна людина, — уперто сказав лікар. — Коли до нас привезли Дениса, його минуле життя було під забороною. Таємниця, і все. Відразу ж стало зрозуміло, що хлопець потребує психологічної допомоги. Тоді я, як відповідальний медробітник, порушила питання про доступ до інформації… Спершу розсекретили для мене й адміністрації. А потім для всіх, тому що… Ну, нерозумно ж, таке в таємниці не збережеш.

— Зрозуміло. Отже, невідомі чорні сили, які неможливо ні зафіксувати приладами, ні обчислити, ні вгадати…

— Я не знаю, — втомлено сказала лікарка. — Елізар Степанович… Елізар Горошко, тридцять років, учитель теплофізики. Тиск — сто двадцять на вісімдесят. Медична карта чиста. Плавець. Велосипедист. Лижник. Випав з вікна другого поверху, втративши здатність орієнтуватися в просторі. Перелом руки. Я помістила його в реанімаційний модуль… Ви бачили звіти? Напочатку там напевно мої записи йдуть…

— Так.

— Він просто виключився, мов прилад. Серце не вдалося запустити. Я підключила його до машини — серце, нирки, печінка… цілковито. Коли його відвезли звідси до шпиталю, він був іще живий. Якщо можна так висловитися. Потім мені нічого не хотіли казати, просто повідомили про смерть. І я б ні про що не дізналася, якби не другий випадок. Ельза Себастьянівна Лун, вчителька японської П’ятдесят років. Незаміжня. Мати п’ятьох дорослих дітей. Зі схильністю до гіпертонії. Торік — перелом ноги, травму отримано під час поїздки з учнями на гірськолижний курорт. Зрослося без ускладнень. Знепритомніла за білого дня, у парку, по дорозі від їдальні до навчального корпусу. Не впізнала мене. Не впізнала нікого. Я помістила її в реанімаційний модуль… Далі розповідати?

— Чому це сталося? Діагноз?

— Офіційно — гіпертонічний криз. Вона носила пластир, який контролює тиск і подає сигнали щоразу, коли систолічне трохи перевищувало сто сорок. Показання пластиру в мене фіксувалися на приладах, я все передала в шпиталь. Там був максимум, її тиск скакнув до ста п’ятдесяти й відразу ж повернулося до норми хвилин за десять до того, як вона впала… Але сто п’ятдесят на дев’яносто — це не є гіпертонічний криз!

— Тобто ви не згодні з офіційним діагнозом?

— А яка різниця, згодна я чи ні? Лука, спортивний організатор, сорок років. У цього зроду-віку не було гіпертонії. Дівчата розповідали потім, що він ішов, налітаючи на кущі. Я бачила ті поламані гілки. Бачила сліди. Він ішов, вихляючи, як важко п’яна або цілковито дезорієнтована людина. Першим відключився мозок… Не цілком відключився, але був важко ушкоджений. Тіло якийсь час жило й рухалося за інерцією. А потім виключилося. Я, звісно, помістила його в реанімаційний модуль. Але який сенс підтримувати життя тіла, якщо воно порожнє? Якщо людина вже вилетіла з нього невідомо куди?

Лікарка замовкла. Підліток на екрані перемінив позу — забрав ноги зі столика, пововтузився в кріслі, сів рівніше.

— Який стосунок до цього має хлопчик? — запитав Олександр.

Лікарка знизала плечима:

— А який стосунок до цього має хлопчик? Лише такий, що там, де він, помирають люди. Більше в нас немає ніяких ні даних, ні відомостей, лише… почуття самозбереження.

— Думаю, вам удасться переконати опікунську раду, — сказав Олександр.

Лікарка уважно на нього подивилася.

— Так, — відповіла сухо. — Якщо ви хочете говорити з хлопчиком — будь ласка. Ваша робота, зрештою, і ви знаєте про цю історію куди більше за мене… Ось тільки візьміть до уваги одну обставину.

— Так?

— Померли ті, хто був важливий Денисові. Хто був йому особливо цікавий.

— Бідний хлопчик, — пробурмотів Олександр.

— Так. Я теж йому цікава. Я ніколи з ним не розмовляю віч-на-віч. Можете мене зневажати. Можете написати рапорт.

— Я не збираюся…

— Дякую. Послуга за послугу: і ви йому будете цікаві. Ви, з вашою роботою, з вашим завданням. Особливо цікаві. Він багато чим цікавиться.

— І що трапиться із мною, якщо я поговорю з тринадцятилітнім хлопчиком віч-на-віч?

— Може бути, нічого. А може бути… Я, звісно, поміщу вас у реанімаційний модуль у разі чого. Та результат відомий.

Олександр засміявся. Лікарка подарувала йому вбогу посмішку.

— Доброго дня, Денисе.

Хлопець озирнувся.

Він насправді виглядав на п’ятнадцять — нескладний, маслакуватий, цілком нормальний підліток. Він усміхнувся із природною ввічливістю, почав уже відповідати — «Добр» — і раптом затнувся.