Марина Дяченко - Імператор

Це була дуже коротка мить. Хтось інший, не Олександр, не помітив би чи не надав значення. Та хлопець затнувся, побачивши його, і в очах промайнула… радість, чи що? Здивування? Незрозуміле відчуття. Загалом позитивне, та з ноткою тривоги.

— Добридень, — сказав він наступної мить, зовсім так, як мусив сказати нормальний хлопець у такій ситуації. — Ви слідчий?

— Я фахівець із різного роду позаштатних ситуацій, — округло пояснив Олександр. — Ми ж давніше не бачилися, так?

— Ні. — Хлопець підняв куточки губ. — Ви здалися мені схожим на одну людину.

— На кого?

— На мого батька. — Голос хлопця не тремтів. — Хоча я пам’ятаю його набагато молодшим. Вам десь біля сорока. А татові, коли він помер, ще й тридцяти не було.

Олександр розгубився аж на цілу секунду. Дуже не хотілося проказувате чергове «співчуваю», але нічого кращого вигадати не він не спромігся.

— Тобі нелегко прийшлося.

— Так, мені вже казали, — він пом’якшив зухвалість посмішкою. — Ви вірите, що троє викладачів померли через мене?

Дивлячись у його безтурботні сіро-блакитні очі, Олександр розгубився вдруге. Він раптом згадав жінку-лікаря, котра не хотіла зустрічатися з цим хлопчиком віч-на-віч.

— Я не оперую вірою. Лише фактами. І, природньо, не збираюся звинувачувати тебе в тому, чого ти не робив…

Його язик вимовляв слова, за смисловим навантаженням порівнювані з храпом. Олександр дивився в очі хлопцеві. Той всміхався й дивився у відповідь.

Волосся на потилиці в Олександра піднялося сторч. Те, що не виміряти приладами — чуття, — змусило серце забитися швидше, і сигнал небезпеки пройшовся шкірою, немов вітер — долиною.

— Дуже цікаво, що тепер зі мною буде, — тихо сказав хлопчик. — Нібито я ні в чому не винний… Проте я в ізоляторі. Мене тепер назавжди ізолюють? Щоб я жив усе життя в ізоляції, як прожив перші роки?

Олександр насилу відвів очі. Кімната була велика, Олександр стояв тепер спиною до камери, а Денис — обличчям. Щоправда, можливо, тут не одна камера… У вікно билася муха. Жахлива історія, ж-жахлива — отак прожжити все ж-життя, як самотній ж-жук на предметному склі…

— Ні, — сказав Олександр і прокашлявся, тому що голос раптом сів. — Ти ж не хочеш самотності? Тобі пропонували дистанційне навчання, ти відмовився? Тобі пропонували програму адаптації, та ти захотів у нормальну школу…

Денис потакнув:

— Я хотів спілкуватися з різними людьми. Це ж природно?

Олександр відчував його погляд щокою.

— Що сталося там, в експедиції? Ти знаєш?

— Мене багато разів запитували. Я все розповів. Ви читали мої звіти.

— Згідно закону, — визнався Олександр, — потрібна дуже вагома причина, щоб замкнути підлітка всупереч його бажанню. Але якщо всюди, де ти з’явишся, вмиратимуть люди…

— Але чому вони вмиратимуть? З якої причини? — У голосі хлопця почулося втомлене здивування. — Який стосунок до цього маю я?!

«Ось і я не знаю».

Денис перетнув кімнату. У кутку підняв з долівки волейбольного м’яча, підкинув на руці:

— Ви граєте в волейбол?

— Ні. Тільки раніше, замолоду…

М’яч ударився об стіну, облицьовану деревом.

— У кімнаті краще не грати, — винувато сказав Денис.

М’яч ударився ще раз, косо відскочив від декоративного керамічного світильника й сильно вдарив у щось тендітне над вхідними дверима. Посипалися крихітні скалки.

— Камера, — сказав Денис розгублено. — Яка прикрість… Я камеру випадково розбив.

Олександр майже проти волі подивився йому в очі.

— Ви нікому не сказали в комісії, що знали мого батька, — сказав Денис.

— Звідки ти… з чого ти взяв?

— А мати ви бачили лише один раз. Та вона добре вас запам’ятала.

— Тобі розповідали? Про мене?!

— З вас усе почалося, — сказав Денис. — Батька відрахували з загону. Він знайшов інший спосіб повернутися в експедицію. Він оженився на мамі. Яка була кепським інженером. Проте яка ідеально підходила на роль матері, особливо в сполученні з моїм татом у ролі батька…

— І вони все це тобі розповіли?!

— Визнайте, Олександре. Що ви зробили, щоб батька відрахували з загону претендентів?

— Нічого. Це правда.

— Шкода, коли так.

Хлопчисько раптом усміхнувся не своєю посмішкою. М’язи його обличчя дивно здригалися. Олександр мимоволі позадкував до дверей.

— Камера розбилася, — сказав Денис. — Та ви маєте з собою пристрій. Щоденник. Ви все записуєте.

— Це моя робота.

— А лікарка нізащо не ввійде. Вона боїться із мною зустрічатися.