Марина Дяченко - Імператор

— Ти фантазуєш…

— Батько був вашим другом. Найкращим другом. До однієї розмови. Уночі, в дощ. Ви йшли пішки до станції. Пам`ятаєте?

— Він що, і про розмову розповів тобі? Враховуючи, що тобі було вісім, коли він помер?!

— Так, — Денис задоволено замружився. — Гадаю, на згадку про людину, яка була вашим другом, ви могли б не переслідувати мене? Тим більше за те, чого я не робив?

— Дурниця, як я можу тебе переслідувати? Я дізнавач…

— Із правом вагомого слова, — Денис міцно заплющив очі. Дивовижно — він був схожий в цю мить на кота, який гріється на осонні.

— Ти дуже… вдався в батька, — сказав Олександр. — Ти такий на нього схожий, що я повірив би в переселення душ.

Денис підкинув м’яча й знову спіймав:

— Шкода, повторюю, що ви нічого не зробили, аби батька виключили з загону. Тому що він був упевнений, що це ви. Для нього в цьому був зміст, протистояння, суперництво. А якщо ви нічого не робили — виходить, він даремно зарахував собі перемогу над вами.

— Я передчував, що експедиція погано скінчиться, — повільно визнав Олександр.

— Погано — для кого? Їхні портрети — у залі слави космонавтики. Їхні імена вчать у школі. То ж для кого погано скінчилася ця експедиція?

— Для тебе.

— Для мене, — Денис стукнув м’ячем об стінку, — ще нічого не скінчилося. Я сподіваюся.

Олександр забарився, сунув руку за пазуху й витяг з внутрішньої кишені куртки чорний циліндр щоденника на ремінці. Поклав на стіл.

— Це жест довіри? — Денис підвів брови неприємним дорослим жестом.

Олександр мовчав.

Денис похитав головою. Взяв зі столу щоденник. Покрутив у пальцях. Спалахнуло червоне кільце, розгорнулася в повітрі панель управління.

— Не можу звикнути до цих штук, — пробурмотів Денис і відключив запис. Червоне кільце згасло, відключений щоденник перестав бути схожим на зотлілу сигару.

— Більше ніхто не помре, — сказав Денис. — Хлопчисько скоїв дурість. Він жадібний. Він хотів більше.

Олександр прикусив язика.

— Я складаю казки, — Денис розкрутив м’яча на пальці, немов глобус на осі, всі його рухи були разюче точні й розраховані. — Я складаю казки й розповідаю їх собі. Це ж не є ознака божевілля? Я самотній хлопчик зі складною долею. Казки ні до чого не зобов’язують і нічого не означають. Це просто фантазії. Я фантазую про те, як маленький хлопчик став пірамідкою. Пластмасовою пірамідкою, на яку так приємно нанизувати кольорові кільця. І він нанизав на себе дядька Толю, потім тата. Потім Криса, потім Єву. Потім їх усіх. Забрав собі. Жадібний хлопчик, хотів іграшок. До моменту посадки він мав тринадцять історій життя, тринадцять докладних пам’ятей про все, тринадцять сховищ умінь та навичок, з яких стрижень особистості — найслабкіший. Проте надзвичайно живучий. Чіпкий. Маму він хотів залишити назовні, та мама здогадалася про все. Вона була нещасна й сумувала без тата. Тому маму я теж забрав собі. Я фантазую про те, як добре було б забирати собі людей і жити з ними. Я дуже хотів би забрати тебе, та це підозріло. Імператор Смерть. Не можна бути таким жадібним. Але я їх усіх люблю. Вони мої громадяни. Я їхній імператор.

— Ти насправді божевільний, — прошепотів Олександр.

— Так, — Денис упустив закрученого м’яча й упіймав аж біля долівки. — Проте я не небезпечний. У мене схильність до фантазування. На самоті я розважав себе сам.

М’яч знову закрутився на його пальці, й шви на темно-червоній волейбольній шкірі миготіли, неначе материки чужої планети.

— Кольорові кільця, — сказав Олександр. — Пірамідка. Братній цвинтар.

— Проте, може бути, вони живі? — Денис лагідно поглянув на нього скоса. — Га? Може, вони дивляться на тебе моїми очима? Перші громадяни великої імперії, котрі перебороли трагічну невідповідність духу й тіла?

Олександр мовчав.

— Невже ти ніколи не згадував Владика? — м’яко запитав Денис. — Котрий, аби довести щось тобі… і собі здебільшого, полетів в експедицію не стільки як біолог, скільки в ролі самця?

— Замовкни.

— Він вибачив тобі. Я вибачив тобі, Сашко-черепашко. І не дивися на мене, як Еля Дімінуендо на здохлу жабу.

М’яч лунко вдарився об долівку. Олександр довго чув відлуння удару. Хоч луни бути не могло.

— Хочеш приєднатися до нас? Стати громадянином імперії? — Голос Дениса зробився густим і грузлим.

— Ні.

— Воля? Братерство? Глибоке взаємопорозуміння в колективі таких різних, але таких гідних особистостей? Злиття…

— Ні!

— Перехід на інший якісний рівень? Інший спосіб існування, що відкриває…