Марина Дяченко - Імператор

— Він хворий, — обережно сказав Олександр. — Його імунітет…

— У нього прекрасний нормальний імунітет! — Вона вигукнула ці слова й одразу вщухла, немов зів’ялий листик. — Кажуть, його взагалі заберуть із нашої школи… А за що, можете сказати?!

— В нашій школі п’ятдесят сім відсотків учнів — дівчата, — сказав високий хлопець зі шрамом на вилиці. — Тому, як ви можете уявити, деяка емоційна безалаберність має місце.

— Ти хочеш сказати, насправді вірять у пристріт?

— Необов’язково в пристріт. Дівчата, особливо в цьому віці, — хлопець поблажливо всміхнувся, — це така каша, така гормональна мішанина… Ридання, сміх без причини, секретики. Дениса вони обліпили з першої хвилини, як він переступив поріг: їм було цікаво. Згодом вони стали його жаліти. Потім вони стали його любити… Тепер вони його бояться, вірять, що він насправді Імператор Смерть, поширює якісь чорні флюїди всюди, де з’явиться.

— А ти що про нього думаєш?

— Тварюка, — не вагаючись, відгукнувся хлопець. — Позбавлений емоцій покидьок. З надвисоким рівнем інтелекту.

— Ти з ним дружив?

— Я з ним водився. Він дозволяв мені з собою водитися. Для мене це, треба сказати, був дуже корисний досвід.

— У нього, здається, було багато товаришів…

— Так здається, еге ж. Він уміє лукавити. Він знає, чого від нього хочуть, і підтримує ілюзію товариськості. По-справжньому він дозволяв з собою водитися лише мені… і ще декому. Іноді.

— Ті вчителі, що померли, — у них були якісь особливі стосунки з Денисом?

Хлопець замовк і якийсь час дивився, як кружляє бджола над величезною садовою кульбабою.

— Він поділяв учителів на корисних і некорисних. Ці троє були в нього в числі корисних, навіть дуже. Це все, що я можу сказати.

— Як вам вдалося затягти в волейбольну команду такого замкнутого хлопчика, як Денис?

— Затягти? — Дівчина гмикнула. Їй було шістнадцять років, волосся й очі в неї були однакового яскравого кольору, каштанові з рудим. — Та ж він просився три тижні! На тренування ходив, на лаві сидів!

— Невже?

— Ну так… Бо він фізично розвинений, та ручки криві, по м’ячу не міг влучити. Я на нього стільки тренувань убила — жах! І він заграв, у мене й мавпа заграє.

— Ви його не боїтеся?

Дівчина кліпнула дуже густими, темними віями.

— Тобто? Це маячня щодо пристріту, Імператор Смерть? Я не вірю в пристріт.

Щоки її, секунду назад засмагло-червоні, раптом посвітлішали й стали просто засмаглими.

— Взагалі, — сказала вона неохоче, — в нас тут жалоба, чотири тренування вже пропустили… Лука Вікторович був у нас спортивним організатором… Напередодні… У нас була товариська гра… Ми вилітали в іншу школу, вранці вилетіли, вдень зіграли, ввечері назад…

— Виграли?

— Програли. Денис запоров подачу… Та не в цьому справа. Лука Вікторович, коли верталися назад, був бадьорий, нас заспокоював. Особливо Дениса. Потім замовк. Потім я дивлюся — він іде по доріжці… На кущі натикається… Так ішов, ішов і впав. Ну, мерщій лікаря викликали…

Вона подивилася на свої долоні — великі й тверді, немов у хлопця.

— Я не вірю в пристріт, — повторила з натиском. — Але якщо це не пристріт, то що це таке, га?!

Ізолятор стояв віддалік од берега. З головним корпусом його єднала крита галерея.

— Він що, весь час сам? Ніхто його не відвідує?

— Він звик бути сам. — Жінка-лікар відвела погляд. — До того ж діти багато спілкуються по Мережі. Доводиться, знаєте, спеціально нагадувати йому, що час зарядку зробити чи на дворі погуляти…

На стінному екрані сидів, закинувши ноги на низький столик, худий підліток з комунікатором на колінах. Видно було його потилицю, дещо кошлату, й невеличке акуратне вухо. Світла футболка обтягала спину — не сутулу, з досить розвиненими м`язами.

— Він знає про камеру?

— Звісно. Камера лише в головній кімнаті його палати. Ще в нього є спальня, санблок, спортблок, медблок…

— До речі, як він себе почуває?

— Чудово. — Лікарка швидко поглянула на Олександра й знову потупилася. — Ви розумієте, він здоровий. Його поселення в ізолятор — лукавство.

— Ви вірите в пристріт?

— Я вірю фактам: троє людей померли.

— Люди смертні.

Лікарка підвела очі й подивилася тепер уже пильно:

— Я працюю в цій школі п’ять років. Ми тут рідко зустрічаємося зі смертю, бачте. У нас навіть тварини живуть довго й щасливо.

— Добре вам.

— Так. А цей хлопчик прийшов відтіля, де смерть густа, як… як зріджене повітря. Він Імператор Смерть. Я б на вашому місці не зустрічалася з ним.