Володимир Єшкілєв: Імператор повені

«Де моє дзеркало?» — спитав Анемподест.

Голомозий не відповів.

«Мені потрібне моє дзеркало».

Опадлієць повільно обернувся до прочанина.

«Потрібне, кажеш? То шукай», — він показав очима на сосни.

Анемподест вирішив бути терплячим.

«Послухай мене, розвідниче, і поміркуй неупереджено. Ти ж сам казав, що тільки Витискувач може перемогти Руйнівницю. Так?»

«Казав», — погодився Голомозий.

«І зробити це я можу тільки на Сцені, чи не так?»

«Так».

«Мені потрібно на Сцену».

«Ще раз вдарити тебе?»

«Ні, не треба мене бити… Я попав сюди з відніг Райдужної Гори. Якщо я знепритомнію, то повернуся туди ж, але не на Сцену…»

«Як там Белітіс?»

«Стримує ворогів. Щойно вбила мантикору і великого катоблепа. Вони з Німою направду знамениті воїтельки. Наче ті Геродотові амазонки».

«Вони й є родичками матнійських амазонок, — уточнив Голомозий. — Тобі вдалося знищити вмістилище?»

«Здається, я вбив того хлопця… Але, — прочанин помацав стегно, де в його опадлійської подоби висів кинджал, а тепер було порожньо, — я не впевнений остаточно. Це сталося у занедбаному храмі злої богині. Там було темно і я квапився утекти від жриць… Тепер мені здається, що я пропустив у тому капищі щось дуже важливе, можливо, найважливіше. Там було металеве дзеркало і я так відчуваю, що воно пов'язане з моїм дзеркалом. Адже і там і тут все ніби повторюється: там гора і тут гора, там німа і тут німа…»

«Третій закон Напередвизначеності, — перебив його Голомозий. — Нерегулярні фрагменти структури у паралельних явностях мають ознаки подібності».

«…Так-от, — продовжив Анемподест. — Я думаю, що за допомогою мого дзеркала я зможу, якщо буде на те воля Божа, потрапити знов у той занедбаний храм і зрозуміти, як ушкодити Руйнівницю. Це дуже древній храм, можливо, найперша її твердиня… Її у давні часи називали Нічною Викрадачкою Немовлят».

«Певно, маєш рацію, — сказав Голомозий і втома опосіла його обличчя. — Я чув про занедбаний храм. Так, чув… Але навіть великим предкам Белітіс не судилося до нього потрапити… Отже, все одно доведеться зробити тобі боляче».

«Чому?» — напружився учень авви Макарія.

«Я, друже Витискуваче, сховав твоє дзеркало в Опадлі».

«?»

«Воно там стало дуже маленьким. У Вузькій Явності усе дрібнішає. Воно тепер, певно, висить на шиї мого найкращого друга… Маленьке таке дзеркальце у срібному футлярчику… До речі, ти забув повернути мого медальйона».

Прочанин витягнув гаман, вийняв з нього свою монетку, а решту віддав Голомозому.

«Я бачив подібний у Сапфі… У Белітіс», — виправився він.

Голомозий поцілував кругляк і повісив його на шию. Анемподестові здалося, що опадлієць подумки проказує молитву.

«А хто ж твій найкращий друг?» — спитав він.

«Його звуть Лліґ», — відповів Голомозий і різко вдарив Анемподеста. Від несподіваного болю той випустив з руки монетку і видав звук, подібний до заячого писку. Потім заплющив очі. Шум зливи пропав.

Він розплющив очі повільно та обережно. Над ним знов нависали ребра Райдужної Гори. Він повернув голову і побачив те, що лишилося від гармаша. Потім знову закрив очі.

«Не зволікай», — почув він вібруючий Голос.

Намагаючись не дивитися на вивернуті ребра вбитого, Анемподест підвівся. Йому відкрилося невтішне видовище. Майданчик був завалений мертвими оборонцями і тушами монстрів. Від східної частини бастіону лишилося кілька уламків. На гарматному верстаті сиділа Белітіс. Права рука Марципанової Акробатки була розшматована до кісток, ліве вухо висіло на смужці шкіри, на стегні кривавилися сліди кігтів. Побачивши прочанина, дівчина прошепотіла:

«Дурням щастить».

Учень авви Макарія перетягнув її скалічену руку ґнотом. Він помітив, що дівчина хрипко дихає, і зрозумів, що ушкоджене її нутро і, певно, відбувається внутрішня кровотеча.

Белітіс нахилилася до його вуха і сказала:

«Ти — Обраний Хорефу. Рятуй Німу…»

Прочанин озирнувся і побачив велику воїтельку Вузької Явності. Вона стояла перед війстям печери, тримаючи одною рукою чорний від крові меч, а другою спираючись на мушкет. Права нога Німої була химерно вивернута, певно, зламана. Перед воїтелькою застигло у смертельному очікуванні броньоване страховисько. Воно нагадувало одночасно велетенську жужелицю, скорпіона і черепаху. Чорні панцирні пластини блищали, як металеві. Довгий — майже у півтора людських зрости — хвіст носився у повітрі, наче оскаженілий нагай.