Володимир Єшкілєв - Імператор повені

Анемподест не встиг відповісти.

Ще дві мантикори атакували бастіон. Вони напали з протилежних напрямів, і мартопляски не встигли вистрілити. Натомість з надр гори вистрибнула Німа Розвідниця, і прочанин уперше побачив роботу справжнього майстра. Меч у руках Німої рухався з такою швидкістю, що учневі авви Макарія не вдалося зрозуміти ані послідовності, ані спрямувань її ударів. Шматки паруючого м'яса встелили майданчик. Тепер і для прочанина знайшлася справа. Він, гамуючи блювоту, поскидав крилате падло до ущелини. Кров мантикор пекла долоні, немов луг.

Летючі монстри потурбували й охоронців дороги. Четвірка з їхнього племені напала на вежку і відсахнулася, зустрінута стрілами та кулями. Гармаші тим часом налаштували однорога і зробили пробний постріл. Чавунне ядро збило дибкувату брилу. Та загуркотіла ущелиною, спричиняючи широку лавину каміння. Мантикори пощезали у скельних лабіринтах.

«Це тільки розвідка», — пояснив гармаш.

На підтвердження його слів з верховини посипалося дрібне каміння. Потім на майданчик почали падати пошматовані тіла лев'ячих жуків і рудих ґоблінів. Анемподест відразу впізнав антропоцефалів, бачених у Музеї. Белітіс заповзялася їх добивати, а мартопляски випустили по скельних карнизах десяток стріл, відганяючи нападників.

«Катоблеп!» — попередив гармаш.

Через парапет перестрибнуло волохате потворище. Жовті ікла націлилися на Анемподеста. Він схопив запаленого смолоскипа і кинув його катоблепові у морду. Той ухилився від полум'я і рушив на прочанина. Анемподест витягнув кинджал і забіг за гармату. Катоблеп напружив м'язи для нового стрибка. Але Німа Розвідниця атакувала його шпаговим випадом. Втративши око, страшидло рохнуло і обернулося до нової загрози. Хутро на шиї наїжилося. Багатозуба паща розкрилася у штурмовому вищирі.

Німа виявилася спритнішою за монстра. Вона раптом опинилася просто перед його мордою, устромила меча до відкритої пащі і повисла на ньому. Ікла катоблепа заскреготали залізом, з пащі виступила кривава піна. Смертельний удар лапи мав розірвати Розвідницю, але та ухилилася, блискавично вигнувши тіло. Белітіс атакувала потвору з флангу, але не змогла пробити мечем волохатого панцира. Німа не втримала меча, катоблеп вирвався з пастки й опинився серед лев'ячих жуків. Їхні щелепи вгризлися в горло страшидла.

Але катоблеп був могутнім звіром. Двома ударами лап він скинув з себе і розчавив жуків. Осліплений, з мечем у горлі, він наштовхнувся на гармату, повалив її. Анемподест ледве встиг відскочити. Велетенські кігті промайнули перед його обличчям, здерши шкіру з носа. Гармаш вистрелив з пістоля у голову чудиська і на мить його оглушив. Цим скористалася Белітіс. Вона рубонула хребет катоблепа, і цього разу панцирна шкіра не втримала леза. Другим ударом Белітіс перебила хребцеву зв'язку, і монстр важко осів на каміння майданчика. Німа витягла меча з його горла, і злива червоної крові впала на трупи червоних жуків.

«Уф-ф-ф!» — видихнула Белітіс.

Здригнулася земля і всі обернулися у бік дороги.

Коли Анемподест дивився на опудало садхузаґа, він й гадки не мав, що родичі музейного експоната можуть перевищувати його розмірами більш як удвічі. Тепер він на власні очі побачив живу гору, що сунула на мур, нахиливши голову. Велетенські роги вдарили вежку і рознесли її парапет. Але тамтешні гармаші були напоготові. Гармата впритул вистрелила у садхузаґа. Ядро розтрощило кілька рогів, відірвало шмат панцирного коміра і зірвало кістяні пластини з хребта чудовиська. Потоки темної крові зросили товстезний тулуб.

Садхузаґ заревів. Здригнулося суще в Опадлі.

Анемподест побачив струмінь вогню, що вдарив садхузаґові в морду. Чудовисько підвелося на задніх лапах, всією вагою обрушилося на вежку і розвалило її. Прочанинові здалося, що між залишків споруди спалахнуло блакитне сяйво Тітоньчиної сокири. Але хмара пилюки і диму закрила битву від його очей. Видно було тільки живу гору, що ворушилася і ревіла у тій хмарі.

«Увага!» — почув він голос Белітіс.

Темна тінь накрила бастіон. Пирхнула гармата. Щось важке, мокре і волохате впало на Анемподеста. Він скрикнув і опинився під зливою на Горбатій горі.

Над хвилями роззлощеної Уборті нічого не змінилося. Рената застигла над трупом свого першого хлопця, Голомозий чекав на Карну, вдивляючись у темряву під соснами, гірчично-жовте водопілля на півночі зливалося з низьким мишастим небом.