Володимир Єшкілєв - Імператор повені

«Ніхто».

«Зауваж, що деякі клятви спроможні змінювати тих, хто бере їх на себе. Клятва може стати прокляттям і долею. Не страшно?»

«Страшно було бігти з гребінцем на списи… Добре, що Тітонька урятувалася від катоблепа, тоді, біля Театру, — згадав він свої пригоди на шляху до Сцени. Кабаняча морда нічного монстра так виразно постала перед його очима, що він вирішив розпитати Белітіс. — А Гімнософіста чому тут немає?»

«Він загинув. Катоблеп розірвав його, перш ніж Матрікс прострелила друге серце потвори. Для музейного хробака це неабияка смерть».

«Упокій, Господи, його душу… Ти була несправедливою до нього».

«Евридіку грала моя двоюрідна сестра. Ти, бачу, вже забув, що я тобі пояснювала про дві регулярності Сущого», — докорила Белітіс і підштовхнула Анемподеста до бічного проходу.

«Ми зараз вийдемо до Великої Ущелини, — пояснила вона. — Там слизьке каміння. Будь уважним і слідкуй за небом. Мантикори вміють нападати безгучно».

Прохід виявився довгим і східчастим. Вони проминули низку печер, перейшли підземну річку мотузяним містком і потрапили до кам'яного лабіринту, встеленого вервицями та гронами білих кульок.

«Обережно, не наступи на них, — попередила Марципанова Акробатка. — Це яйця лев'ячих жуків. Вони ображаються на тих, хто не шанує їхнього поріддя».

Анемподест перестрибнув через гроно і побачив у глибині лабіринту черево велетенського жука.

«Матка?»

Белітіс ствердно кивнула і потягла його на чергові сходи. Прочанин дораховував третю сотню сходинок, коли повіяло свіжим повітрям. Зелене небо зустріло їх мрякою.

Вихід охороняв загін жуків. Дві мартопляски-лучниці щось жваво обговорювали біля зубців бастіону, заставленого гарматами. Голі до пояса гармаші забивали клинці під опорні станини однорогів, змащували колеса обертових платформ, смолили ґноти.

Марципанова Акробатка з прочанином наблизилися до парапету. Анемподест зазирнув за стіну й побачив урвище з гірською річкою унизу. Протилежним боком ущелини проходила широка дорога, перегороджена фортечним муром. Над ним підносилася складена з брил вежка. На її майданчику також готували до бою гармати. Усі ці споруди здавалися крихітними, порівняно з сіро-зеленими ребрами гір, які громадилися над ущелиною. Повітря тут було вологе й прохолодне.

«Це одна з тих двох доріг, якими садхузаґи можуть обійти Райдужну Гору», — пояснила Белітіс.

«Гармати їх зупинять?»

«Можуть зупинити, якщо ми відіб'ємо напад дрібніших потвор, що розчищають шлях Закреслюючим Істотам. Адже Сили Зла давно знають про ці укріплення. Знають вони також, що нас тут лише півтораста людей і ґномів та ще з півсотні жуків. А таких бійців, що спроможні вступити у двобій з катоблепом або скутулією, тут не більше десятка. Для того, щоби садхузаґ отримав смертельні рани, гармашам треба влучити йому в голову щонайменше тричі. Ми мусимо відбити всю пекельну погань, що лізтиме на бастіон і заважатиме їм цілитися. Сюди незабаром прийде Німа. А Тітонька з Анаґою будуть стримувати садхузаґів на тому мурі…»

Страхітливий рев перервав пояснення воїтельки. Гори подесятерили його відлунням так, що Анемподест почав шукати монстра найближчими підніжками Гори.

Белітіс подивилася вгору і свиснула жукам.

Спритні істоти побігли майже вертикальною стіною до найближчого карниза. Звідти шугнула крилата тінь. Одна з мартоплясок прицілилась у потвору з лука, але та під гострим кутом метнулася на майданчик. Прочанин побачив шкірясті крила і морду рогатої кішки. Белітіс відскочила від кігтів страховиська і розрубала йому праве крило. Один з гармашів припік інше крило смолоскипом. Потвора верескнула, перекинулась на спину й отримала стрілу в черево. Белітіс добила істоту, перерізавши їй горло.

«Рогата мантикора», — сказав гармаш, припалюючи монстрові під хвостом. Істота не поворушилась.

«Мертва».

«Дуже ревіла», — сказав прочанин.

«Це не вона», — посміхнувся гармаш.

«Це ревів великий садхузаґ, — пояснила Белітіс. — Він десь близько, за поворотом дороги. Не наклади у штани, мій друже».

«Я помолюся за тебе, безстрашна Сапфіро, — пообіцяв дівчині Анемподест, — хоча й не відаю релігії, яку ти сповідуєш».

«В Матні, — сказала та, струшуючи з меча рожеву кров мантикори, — чотириста років тому жив небуденний суфій Ібн Арабі. Він казав: „Я йду туди погоничем верблюдів, куди спрямовує свої каравани Релігія Кохання“. Чи зрозумієш ти колись ці слова, потурначе святенництва?»