Володимир Єшкілєв: Імператор повені

Уперше Анемподеста побачили у Зміївці на Зелені Свята, одразу після перемоги козаків отамана Приблуди над хоругвою Гржимуцького. Анемподест йшов з півночі і ніс загорнуте у шмату палацове бра [2] У 17-му столітті бра виглядало як коштовне настінне дзеркало з підсвічником. Останній іноді був елементом металевої рами бра. . Селянам про дзеркало він розповів, що йде паломником до Єрусалиму, аби поставити у Храмі Гробу Господнього ікону Чорної Богородиці. Цей образ, казав зміївчанам зайда, намалював божевільний відлюдник, чернець Свято-Єфимівського монастиря. Простому людові, натякав Анемподест, заборонено дивитися на ікону аж до виповнення часів, тобто до скорого Суду Божого. Він вимагав від селян хліба й сметани, погрожуючи прочанськими пристрітами, а ті зачинялися по хатах і ховали від нього худобу, дітей, куткові та колискові обереги. Сільські драби хотіли його побити, але старші жінки їх відмовили, боячись таємничого образу. Двійко кіз таки поздихало й Анемподестові насипали у торбу коржів. Гідно прийнявши цю данину, він велемовно, з греко-латинським цитуванням, благословив Зміївку на довічне благобуяння.

Уникнувши таким чином голоду, Анемподест знайшов у Хирлицькому лісі покинуту дегтярами халабуду й тимчасово відмовився від подальших мандрів. Він був упевненим, що силою незборимих обставин (котрі уявляв абстрактно) встигне до Святої Землі на Покрову. Боявся Анемподест не так зими, що очікувалась за всіма прикметами морозною та людоморною, як гніву котроїсь з вищих Сил. Але, на щастя для легковажного паломника, небесні кари затримувались, певно, через нестачу кур'єрних янголів. Навколо тупцювала війна. Палали зібрані століттями маєтності, верещали витребенькувато ґвалтовані шляхтянки і найясніший король з Варшави скликав коронне лицарство і всіх християнських зухів рятувати захитану Хмельниччиною Річ Посполиту.

Тож Силам було не до ледащого прочанина, й тиша спочила серед грабів і дубів Хирлицького лісу. Його хащі і проліски переситно спухали й спалахували різновидним квітним духом, смерділи неприбраними кінськими й людськими трупами, і все це утворювало рівновагу життєвої та смертної сторін нюхового космосу.

Перші два дні лісового життя Анемподест провів на соняшних галявинах, підставляючи променям перехоже тіло. Він лежав там посеред календули, псоралеї та парасольних, дивлячись на метеликів й стрибаючу комашню, всмоктував тепло і скорочував думки настільки, що вони ставали простішими за сверблячку.

Потім він заходився збирати ягоди й так набрів на незвичайні місця. Вони були мертві особливим змертвінням, укриті кількома шарами зотлілості, наче чорно-зеленою шкірою, котрою гидували кроти, крізь яку виступали велетенські ребра зогнилих колод, де отруйна гнилизна ряхтіла на ґрунті. У цих фортецях погибелі чотиритижневий розповзлий труп здавався пікантною свіжиною, вибриком молодої напруженої смерті, що випадково потрапила у володіння Смерті іншої — древньої, ненаголошеної, впевненої. Щось тягло прочанина до цих анклавів, оточених гарячковою млостю липня. Він приходив туди з бра, знімав з нього шмату і дивився на відображення лісового цвинтаря, на янголяток-путі золоченої рами. Вони трималися сирітською хваткою за огіркові потовщення багету, ніби нажахані тліном, посеред котрого несподівано опинилися.

Обрідні проблиски сонця малювали на дзеркалі знаки, білі зранку і жовтуваті пообідньої пори. Анемподест відокремлював від заяложених надр свого одягу ще більш заяложену хартію і ретельно заносив до неї ці письмена. Він сподівався, що перед святинями Єрусалиму лісові знаки скинуть німоту й об'являть якесь пророцтво народам Півночі.