Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Бабуся, як завжди, сиділа в ліжку, втомлено поклавши синюваті руки на ковдру. Після смерті нашого спільного друга я ще не бачив її — вона анітрохи не змінилася, була така сама жвава і зла. Спочатку ми побалакали трохи про мого компаньйона, і я зауважив, що мені його дуже шкода, але стара різко заперечила:

— Дурниці! Ви й самі собі не вірите! Невже ви прийшли до мене заради того, щоб верзти нісенітницю? Хіба можна жалкувати за мертвим?! Для нього все скінчилося. Гидко не мерцем бути, а вмирати. От вас, скажімо, хто-небудь і може пожаліти, бо ж вам іще доведеться пожити на світі. Можна поспівчувати й мені, бо я стою на першому місці в списку. Вкладаєшся спати і сама собі щовечора говориш: «Це твоя остання ніч!» Така думка не втішає. І все ж я мушу признатися: жити надто довго, понад визначений тобі час, непристойно! Що було б, якби це робив кожен? Давно пора поступитися місцем комусь іншому, і я рада, що останнім часом мені все більше вдається переборювати егоїзм і бажати приходу смерті.

Я почав розповідати Бабусі, що привело мене до неї. Вона уважно слухала, а коли я закінчив, довгенько мовчала, потім подзвонила, щоб подали чай.

— А про мандрівку вже й не думаєте? — зненацька спитала вона, коли ми почали пити чай.

— Ні, — заперечив я. — Навіть сьогодні вранці мене з новою силою потягло до моря. Дорогою до вас я подумав, що коли не знайду якогось розумного рішення, то скористаюся з того виходу, який визволив мене з-під влади моєї тещі, доброчесної жінки, котра з такою обачністю і розсудливістю піклувалася про продовження свого роду. Однак цього разу я потрапив у скрутніше становище: адже тоді своєю втечею я лиш перекреслював плани турботливих батьків, а зараз несу відповідальність за існування майже двох тисяч робітників та їхніх родин.

Бабуся похитала головою.

— Ця уявна відповідальність — не що інше, як загравання з власністю. Я вам не дорікаю, бо і сама не краща за вас. Однак не думайте, ніби світ влаштований настільки кепсько, що доля цих людей залежить тільки од вашого нікчемного розуму.

— Я твердо вирішив продовжити свою мандрівку, тільки-но витягну підприємство з драговини, у якій воно загрузло. Але з чого мені почати? Ви знаєте якийсь вихід?

— Аякже! Робіть, як інші: розширяйте виробництво!

— Не раз пробував, і прибуток весь час зростав.

— Я маю на увазі зовсім не таке розширення. Відкрийте на своїй фабриці цех, де вироблятиметься щось таке, чого ніхто не купуватиме. Ця продукція поглинатиме ваші прибутки доти, доки вони не ввійдуть у норму.

Ідея була грандіозна. Тепер, коли Бабуся підказала мені вихід, для мене вже не становило особливих труднощів знайти вид продукції, яку можна було б запустити у серійне виробництво і яка, завдяки своїй непридатності, привела б, згідно моїх розрахунків, до значних збитків.

Склавши кілька планів і обговоривши їх з найближчими співробітниками, я вибрав нарешті три найцікавіших з них і негайно доручив нашому будівельному відділу виготувати проект трьох нових найсучасніших цехів, які через дев’ять місяців можна було б уже здати в експлуатацію. В кожному цеху мала працювати тисяча робітників. Любо було глянути на оті сміливі мрії із плексигласу і граціозних залізобетонних опор. За порадою наших науковців-психологів, стіни цехів були прикрашені фотографіями кінозірок та спортсменів на повний зріст, біля кожного робочого місця ми поставили радіоприймач і телевізор, а під кожним верстатом вмонтували складане ліжко, яким робітник міг скористатися, коли під час роботи його змагала втома. Спеціальна будильна служба стежила за тим, щоб ніхто не проспав кінця робочого дня.

З усім цим я залюбки погоджувався, плекаючи в душі надію, що тепер дедалі зростатимуть не прибутки, а видатки.

Оскільки до двох тисяч робітників, що працювали на фабриці, додалося ще три тисячі, конче необхідно було провести великі організаційні заходи. Частина робітників жила далеко від фабрики, і ми купили шістдесят автобусів, що вранці привозили їх на роботу, а ввечері розвозили по домівках. Всі робітники обідали на підприємстві, і тому ми були змушені побудувати також власну бойню, бо міська більш не встигала пропускати ту кількість корів і телят, які щодня привозили в місто.

Я з радістю спостерігав, як тануть мої мільйони. Спочатку в мене сяйнула думка платити робітникам вдвічі більше, але цьому перешкодила колективна угода, укладена свого часу між профспілкою і підприємцями, згідно з якою встановлювався максимум заробітної платні. Тому в своїй вітальній промові, звертаючись до п’яти тисяч робітників, я лише заявив, що дирекція підприємства не заперечуватиме, якщо той чи інший працівник раз або двічі на тиждень не вийде на роботу з нагоди якоїсь важливої спортивної зустрічі, що вимагатиме його присутності, і що було б смішно через такі дрібниці думати про якесь там зменшення платні.