Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Незавидні були мої справи. Після смерті друга я жив у маленькому відлюдному будиночку, ніби монах на спокуті. Увечері я купував м’ясо і хліб, з’їдав усе це, запиваючи пивом, а потім меланхолійно втуплювався очима в парк, що розкинувся за вікном, аж поки його зовсім не поглинала темрява. Здебільшого я рано лягав спати і годинами лежав у пітьмі з розплющеними очима, прислухаючись до стогону пружин матраца і з сумом згадуючи чудові дні в цирковому фургоні, коли крізь світлу завіску я міг милуватися Бійєю. Коли ж нарешті удосвіта я засинав, то уві сні знову часто бачив море, таке, яким воно мені снилося в дитинстві — пісок і дерева, блакитний небосхил і шурхотливий плескіт хвиль. Це була зваблива картина, і коли я, занепавши духом, знову брався за діло, мене часто спокушала думка покинути це все й продовжити свою мандрівку. Але, поглянувши на довгі ряди цехів, у яких сотні людей добували собі засоби для існування, на спортивний майданчик ген далеко, аж під отим пасмом гір, збудований рік тому, я запевняв себе, що не маю права цього робити. Я переконував себе, що несу відповідальність за добробут своїх робітників і службовців, але насправді найбільше мене тут утримувала радість від досягнутих успіхів та інших відчутних наслідків нашої праці.

Особливо втішало мене те, що після тривалої боротьби з властями, незадовго до смерті мого друга, ми домоглися визнання нової професії — гномороба. За три роки людина навчалася у нас не лише досконально виготовляти гномів з національними ознаками будь-якого народу, але й створювати на замовлення покупця карликів оригінальної конструкції. Нині ця професія відома в кількох країнах, а тоді ми були першими, хто зайнявся теоретичною і практичною підготовкою молодих кадрів гноморобів. До цих людей я відчував щось на зразок справжньої відповідальності. Робітники у всьому покладалися на мене, бо де ж іще могли б вони вдосконалити цю чудову професію?

Борг я сплатив у точно визначений термін, але уникнути вироку долі було неможливо. Ощадність — з одного боку, розширення виробництва і збуту, щоб виплатити спадковий податок, — з другого, призвели до стрибкоподібного зростання чистого зиску, а це спричинилося до того, що в наступному році я повинен був сплачувати ще більші податки з прибутку.

Само собою зрозуміло, я знову відвідав освіченого чиновника і спробував викласти йому суть справи, але він запевнив мене, що в наш вік держава не може дозволити підприємцю такого небаченого зростання прибутків і що він змушений обкласти мої надприбутки величезними податками; певна річ, не тільки заради того, щоб збільшити надходження в державну скарбницю (це, звичайно, теж бажано), а передусім щоб запобігти над-то великому зростанню класового розшарування і в такий спосіб забезпечити народові врівноважене й спокійне існування, що знову-таки обертається на користь підприємця, який тихо-мирно може розширяти далі своє виробництво. Крім того, він сказав, що податки підвищуються не лише пропорціонально до зростання прибутку, але й у відповідності до певної прогресії; отож я із своїми прибутками наблизився до тієї точки, що її економісти називають «критичною фазою», при якій весь чистий зиск іде на користь держави.

Збагнувши, що для врятування підприємства слід за всяку ціну уникати дальшого зростання прибутку, я скликав виробничу нараду й відверто розповів представникам робітничого колективу про скрутне становище. Єдину можливість зменшення прибутків я вбачав у зменшенні виробництва продукції, але це, в свою чергу, спричинилося б до звільнення кількох сот робітників. Представники профспілки заявили, що це капіталістичне рішення, і гатили кулаками по столу, мовляв, вони ладні на все. Нарада тривала до ночі, і промови делегатів ставали тим довші, чим менше вони мали що сказати.

Наступний тиждень замість розв’язання проблеми приніс масу нових замовлень. Мені було ясно: щоб знайти вихід, потрібна не академічна чи комерційна освіта, а здоровий глузд. Саме цього мені й бракувало. Здається, і моїх співробітників природа надто щедро не обдарувала цими якостями; отож, я вирішив розповісти про все Бабусі, вона могла підказати вихід. Я був певен, що вона теж напружить усі свої сили, коли дізнається, що йдеться про те, щоб утерти властям носа.

День був ясний, щоправда, не дуже теплий, але вже можна було прогулюватися без пальта, і комерсанти з Головної вулиці, завісивши вітрини целофаном, мружилися від сонця біля дверей своїх крамниць. Я добре виспався, і коли йшов уранці Новою вулицею (ще не оглушений гуркотом вуличного руху), настрій у мене був такий же світлий, як і день. Вперше після тривалого часу я знову почув дзюрчання фонтанів і мовчки побалакав з якимсь конем, що, похнюпивши голову, стояв біля воза й дивився на мене лагідними очима.