Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Незабаром я відчув, як по моїх занімілих кінцівках знову розлилося тепло, а разом з ним до мене повернулися життєрадісність і впевненість.

Я крадькома поглянув на Косоокого. Він сидів, випроставшись і заплющивши очі.

— Ваш друг спить, — мовила кондукторка, засміялась і поцілувала мене. — Так навіть краще! Закохані люблять залишатися наодинці, а ми ж кохаємо одне одного?

Моє «еге ж» прозвучало, мабуть, не дуже переконливо, тому вона одразу ж сказала:

— Міцніше пригорніть мене. Адже я справді гарна. Звичайно, тут я не можу вам довести, але я це зроблю, коли ви прийдете до мене в гості. Сьогодні, певна річ, нічого не вийде, бо я цілу ніч працюю.

Я сказав їй, що при нагоді охоче зайду до неї, а сьогодні і в мене немає часу, бо я мушу навідати всевишнього.

В цю мить поїзд зупинився, відчинилися двері, і до вагона ввійшов великий, гарний рот на двох ногах. Він усміхнувся — на його верхній губі ріс м’який пушок — і блиснув красивими зубами, завбільшки з чоловічу долоню. Рот сів на широку лаву напроти нас, і дівчина, погордливо дивлячись на нього, сказала:

— Ви тільки погляньте: рот, звичайнісінький собі рот, а їде в метро. Диво дивне! У цьому місті мусиш до всього звикати.

Рот якнайзручніше вмостився, відкинувшись обома куточками на спинку, і відповів:

— Я, любе дитя, не звичайний рот, а громадська думка.

— Навіть громадська думка не має права сама їздити в метро. Це непристойно, щоб сам-один рот, без усіх інших органів виходив на вулицю. В усякому разі, я дівчина порядна, і якщо ви гадаєте, що я цілуватиму вас, то помиляєтесь.

— Я прийшов сюди не задля поцілунків, дитя моє, — відказав рот.

— А задля чого ж, дозвольте вас запитати?

— Щоб порозмовляти. Адже я вам сказав, що я — громадська думка.

— Про що ж, у такому разі, ви говоритимете?

— О, про все. — Звертаючись до мене, рот винувато додав: —Але здебільшого про речі, у яких я нічого не тямлю.

Я подумав, що це дуже чесний рот, і висловив йому свою думку.

Тим часом ми прибули на площу; на прощання я поцілував дівчину і поставив її на підлогу. Косоокий вчасно прокинувся й побіг сходами поперед мене.

Падав густий лапатий сніг, і на вулицях, що, ніби промені зірки, розбігалися від площі, майже не було видно світлових реклам.

Посеред площі стояв продавець каштанів. Довга черга спіраллю вилася навколо будинку. Мені видалося абсурдом, щоб стільки людей мерзло тут, бажаючи купити кілька засмажених каштанів. Я підійшов до них і запитав незнайомого чоловіка, чого він тут чекае. Той відповів, що хоче купити каштанів, і всі інші хором підтримали його:

— Я теж, я теж!

«Навіщо їм здалися ці каштани?» — здивувався я, але люди пояснили мені, що стоять вони заради Черв’яка.

— Кого, кого?

Один з чоловіків зміряв мене презирливим поглядом:

— Ви, певне, не читаєте газет? Хіба ви не знаєте, що сьогодні прийде за каштанами Черв’як?

— Так он же він стоїть позаду! — додав інший.

І справді, майже в самому хвості черги я помітив малесенького черв’яка, мабуть, не більшого за шпильку; виструнчившись, він кивав мені своєю темно-коричневою голівкою. подаючи знак, щоб я наблизився до нього Коли я підійшов, він сказав:

— Я — Черв’як, про якого ви читали в га зеті.

Я запитав, які в нього наміри, і Черв’як відповів, що хоче погризти каштани.

Із усіх див, які я побачив під час нашої екскурсії, це видалося мені найбільшим. Зненацька Черв’як мовив:

— Не морочте собі голову тим, чого не тямите.

— Авжеж! — вигукнув Косоокий і відтіснив мене вбік. — Він мало в чому розбирається, але ти, Черв’яче, скажи мені щиро: де знаходиться палац всевишнього?

Черв’як повернув до нього свою коричневу напівсферичну голівку, і в цьому ледь помітному русі, — адже Черв’як був такий малесенький, — відбилися глум і зневага.

— Ви справжній грубіян, пане! — вигукнув він, і всі присутні на знак згоди закивали головами.

— Коли б оце мені зараз не стояти за каштанами, я навчив би вас, як треба поводитися з освіченим Черв’яком, котрий, до того ж, ні в чому перед вами не завинив!

— Замовкни, нікчемо, — сердито гримнув мій попутник, — бо інакше я скошу очима, — і тут тобі смерть!

Однак Черв’як був не з лякливих; він повернувся до кремезного чоловіка, що стояв позад нього, і сказав:

— Цей тип, здається, справжній деспот. Той, розвівши голі руки, відповів:

— Еге ж, деспот, як і всі слабовольні люди. —Але потому він приязно повернувся до нас і великим пальцем своєї правиці, що нагадував торішню картоплину, показав у протилежний бік площі: — Онде палац.