Отто Штейгер - Мандрівка до моря

— Ну, то що ви скажете? Гм… Черв’як, ха-ха-ха… а потім іще й Число!

Щиро кажучи, мене це зовсім спантеличило. Я твердо вирішив серйозно поговорити з професором і якомога швидше тікати звідси; адже мене зовсім не приваблюють таємниці, від яких мені стає моторошно.

Хвалити бога, професор погодився, хоч я і не відкрив йому причини, що так несподівано примусила мене поспішати. Розповівши йому вчора чималий шмат своєї історії, я запитав, чи довго ще він тут мене триматиме. Він висловив надію, що тижнів через два я буду на волі, оскільки його звіт уже майже готовий; але перш ніж я випишусь з лікарні, йому дуже хотілось би познайомити мене із своєю дружиною. Я попрохав його відкласти це на наступний тиждень, бо я був іще надто збентежений, щоб зустрічатися з кимось із так званих нормальних людей. Я ніяк не можу позбутися враження, що наше життя — це танок на лезі ножа, і варто хоч трохи оступитися чи кинути побіжний погляд кудись убік, як ми потрапляємо в обійми божевілля.

Певно, професор теж помітив, що думки мої стають дедалі плутаніші. Кілька разів він перебивав мене запитаннями і нарешті зауважив, що сьогодні моя розповідь дуже нерівна й не має тієї логічної завершеності, якою вона позначалася досі.

І справді, цього разу моя розповідь була важка для розуміння і плутана. Оповідаючи, в яке непевне становище поставила мене смерть компаньйона, я додав, що мені почало здаватися, ніби гноми, які без упину сходили з конвейєра, одного дня задушать мене. Зовсім несподівано я став власником великої фабрики. Щоправда, численні замовлення надходили й далі, і майстри різних профілів, безперечно, могли випускати гномів своєчасно і без пильного ока Вивірки. Отож, поховавши свого друга і виконавши його останню волю (на могилі у нього я поставив чудового скорботного гнома з такими ж лагідними очима, які мав хазяїн фабрики), я зміг зайнятися далекосяжними планами удосконалення виробництва. Спочатку я весь поринув у цю світлу і здорову справу. На жаль, у властей з цього приводу були свої міркування. Вже через кілька днів мені надіслали великий матовий формуляр, у якому я мав заповнити безліч граф, висвітливши у такий спосіб дані про свою спадщину.

З гідною подиву грунтовністю і вартим похвали запалом ці дані були вивчені, й потому мені надіслали другий, вже не такий великий, формуляр похмурого сірого кольору, де власті підрахували, скільки я повинен сплатити за спадщину податку. Сума була така неймовірно велика, що я сприйняв би це за жарт, якби не знав, з якою непохитною серйозністю ставляться мешканці цього міста до всяких грошових справ.

Досі фінанси підприємства мене не обходили. Все, що я потребував на прожиття, мені давав мій компаньйон. Ми безперервно добудовували фабрику і встигли сконструювати автомат, який виготовляв за хвилину понад сто майже готових гномів. Проконсультувавшись із головним бухгалтером про фінансовий стан підприємства, я усвідомив, що грошей у нас обмаль, тому що всі кошти ми вклали у будівництво й верстати. Отож, не бачачи можливості внести надзвичайно велику суму спадкового податку, я вирішив піти у податкове управління й попросити відкласти термін сплати. Я сподівався, що зможу цю суму погасити своїми, гномами, але добродій, який прийняв мене (він справляв враження чесної і здібної людини), довго не роздумуючи, відхилив мою пропозицію. Взагалі він поводився зі мною чемно, але не дуже люб’язно і заявив, що державу мало цікавлять наші гноми, що для неї значно важливіше мати прибутки, а надто тепер, коли додаткові військові кредити, за які проголосував парламент, вкрай напружили бюджет.

Я читав про це в газетах і змушений був визнати, що він має рацію. На якого біса нашій армії, яку тільки-но спорядили новими кишеньковими ножами, здалися гноми? Звичайно, дехто із солдатів міг би під час перерви між боями витягти з ранця гнома і, поглянувши на його безмірно спокійне лице, підбадьорити свій дух і сповнитися мужністю, але коли, скажіть мені, коли у нас приділяли хоч найменшу увагу моральному станові солдата, вихованню його мужності? Кому яке діло до його моралі! Нехай душа солдата шкандибає поряд із ним в самих лише пантофлях, аби тільки ремінчик під підборіддям міцно тримав сталеву каску!

Після такого роз’яснення у мене не залишилось іншого виходу, як іще раз піти в банк і попросити збільшити мені кредит. Я одержав дозвіл, коли знехотя прийняв умови дирекції банку. Опріч усього іншого, я зобов’язався всередині року повернути відповідну суму.