Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Отак ми бігли досить довго — гадаю, щонайменше півгодини, — коли зненацька праворуч від себе я помітив бокову штольню, що круто вела вгору. Косоокий нібито теж помітив її. Він нерішуче зупинився і замислився. За хвилину старий кивнув мені йти слідом за ним і, крекчучи, метнувся до штольні. Тепер ми посувалися вперед повільно, часто змушені були повзти на животі попід низько навислими кам’яними брилами, й уся ця мандрівка здавалась мені дедалі сумнівнішою й небезпечнішою. Тепер я збагнув, чому мій попутник заховав бороду, і як слід оцінив його сорочку: адже завдяки їй навіть у повному мороці ми нечітко розрізняли принаймні те, що було поруч.

Несподівано підземний хід закінчився. Ми опинилися перед залізобетонними дверима, які при нашому наближенні самі відчинилися і впустили нас у приміщення з голими стінами, завбільшки із житлову кімнату. З освітленої автоматичної радіоли линули звуки музики, посередині стояв стіл, біля якого сиділа старенька жінка. Косоокий привітався до неї і сказав:

— Ми хочемо оглянути місто.

Стара, так нібито знала його, прокректала:

— Іди, дорогу ти сам знаєш. Але спершу я повинна вас умити й пристойно одягти.

В одному з віддалених приміщень для нас уже були приготовані ванни, і я з радістю відзначив, що мої подряпини переставали щеміти і гоїлись на очах, тільки-но я збризнув їх жовтою водою.

Коли ми покупалися, стара принесла нам білизну й костюми. Ми вдяглися; все було ніби на нас пошите, однак Косоокий зажадав, щоб стара дала йому іншу краватку.

— Я непоганий з себе, — мовив він, — і надаю великого значення своїй зовнішності.

— Під бородою краватки не видно, — заперечив я, але він пояснив:

— Ми проситимемо аудієнції у всевишнього. Хтозна, може, йому заманеться зазирнути мені під бороду.

Минуло чимало часу, перш ніж стара повернулась із новою краваткою. Вона сказала, що, на жаль, на складі у неї не виявилось більш нічого підходящого, і запитала, чи не сподобається ось ця. Косоокий підступив ближче до дзеркала і якийсь час дивився на своє відображення, потім похитав головою.

— Ні в якому разі! — заявив він.— У такому вигляді я не можу з’явитися до всевишнього. Цей колір не пасує до моєї сивої бороди, він робить мене гладшим. Невже у вас не знайдеться чогось кращого?

Стара відповіла, що нічого іншого у неї нема, і мій попутник сказав:

— Тоді мені доведеться пофарбувати бороду. Прошу зразки фарб.

Жінка, здавалось, тільки цього й чекала, бо тієї ж миті витягла з кишені спідниці фарби, і Косоокий підніс їх до дзеркала.

— Номер двадцять чотири, ясно-зелена, — вибрав він нарешті.

— А чи не дуже впадатиме в око цей колір? — запитав я, але Косоокий не погодився зі мною, бо це, мовляв, колір весняного моріжку.

Коли стара принесла горщик з фарбою, Косоокий заходився старанно фарбувати пензлем бороду. Я уявив собі, який фурор викличе це в домі для божевільних, коли він повернеться, і поцікавився:

— Ця фарба змивається? Стара кивнула головою.

— Авжеж! Ми користуємось лише акварельними фарбами, вони легко змиваються і не спалахують од вогню. Вони не шкідливі для бороди, навпаки, тепер її не поїсть міль.

Косоокий ще довго вовтузився перед дзеркалом. Нарешті ми вийшли з кімнати іншими дверима і, спустившись східцями, потрапили прямо на людну вулицю передмістя. Був вечір. Обабіч довгої вулиці світилися вітрини крамниць, у трамваях горіли лампочки, і тільки велосипедиста ще не запалювали своїх ліхтариків.

Підійшовши до поліцейського у ясно-червоній формі, що регулював рух на перехресті вулиць, Косоокий запитав:

— Як нам потрапити до палацу всевишнього?

Поліцейський якусь мить здивовано оглядав нас, потім низько вклонився і відповів:

— Не знаю, чи їх величність сьогодні приймає.

— Нас прийме, — запевнив його Косоокий.

— В такому разі, до Центральної площі, на якій стоїть палац, вам найкраще проїхати метро. і, якщо пани дозволять мені дати їм пораду, не зв’язуйтесь з кондукторкою. Вона того не варта!

Метро ми знайшли дуже скоро і, коли підійшов поїзд, сіли в єдиний порожній вагон. Напрочуд гарна молоденька кондукторка була у чорних панчохах і коротенькій спідничці.

Тільки-но поїзд рушив, вона підійшла до мене, сперлась спиною на мідний поручень, позіхнула, затуливши рот тендітною ручкою, і сказала:

— В цей час у нас завжди мало пасажирів.

— Еге ж, — мугикнув я і зашарівся, тому що дівчина таки справді була чарівна.

— Вам холодно, — сказала кондукторка. — Я сяду до вас на коліна. — Вона сіла мені на коліна, обняла рукою за шию і вела далі: — Не бійтесь, покладіть одну руку мені на стегно — у мене дуже гарні ноги, правда ж? А другою обійміть за стан. Отак добре. Тепер ви скоро зігрієтесь.