Татьяна Лебедева - Бандерівка

Бандерівка

Частина 1

У Києві цвіли каштани. Повітря було насичене спекою та пилом. Слабкий вітерець не рятував від жари, а тільки заплутував волосся худенької довгоногої брюнетки. Вона йшла швидкою легкою ходою вздовж дороги. Повз неї з шумом пролітали машини. З лівого боку тягнувся парк, і Богдана могла б піти в нього і продовжити свій шлях однією з тінистих алей. Але їхня заспокійлива тиша була не для неї, їй подобалось відчувати швидкий ритм життя. Залишилось добігти до кінця парку та увійти у двір — і ось вона вже у своїх старих друзів. Сьогодні вона навіть не запізнювалась. Зазвичай її затримували на роботі справи: незакінчений монтаж, термінова новина, підготовка до завтрашньої зйомки; а сьогоднішній день не подарував ніяких сюрпризів, він пройшов швидко й по-травневому ліниво. У телевізійному світі все було спокійно й навіть нудно. Богдана з нетерпінням очікувала на початок нового сезона, метушню навколо свіжих проектів, мозкові штурми, інтерв'ю з цікавими людьми й роботу, роботу...

Богдана злетіла сходами на четвертий поверх. У цій квартирі кожну середу Свєта й Боря, сімейна пара, з якою вона була знайома ще з журфаку, збирали друзів грати в покер. Їхні двері були відчинені для всіх знайомих, а деколи і для малознайомих, але недурних і веселих людей.

—Зараз я тебе з кимось познайомлю, — шепнула Свєтка, впускаючи нашу героїню до квартири.

Богдана усміхнулась і почала розв'язувати шнурки конверсів. Подруги давно вже намагались знайти їй хлопця. Але це була надто складна задача. Іноді Богдана навіть ходила з кимось на побачення, але крім розчарування нічого не відчувала. Вона зайшла на кухню. З-за плеча Бориса на неї уважно дивився молодий парубок з блакитними очима і світлим чубиком, який стирчав догори.

— Хей! Привіт! — весело вигукнула вона.

Хлоп! Хлоп! Двічі пролунало “високе п'ять”.

У кімнаті вже чулись голоси й сміх інших гостей, Свєтка дзвеніла келихами.

—Мене звати Саша, — гучно сказав хлопець, намагаючись перекричати всю цю какофонію. У його широкій посмішці можна було перелічити всі зуби. На вигляд Саші було трохи за двадцять, середнього зросту, худий. Він явно почував себе збентежено та скуто. «Одразу видно, що не з телевізійників», — подумала Богдана. — Де ж вони його знайшли?”

— Хто тобі розповів про це чудове місце?

— Та ось друзі запросили. — відповів він, повівши плечима в бік хазяїв квартири.

— Сашко — мій родич з Росії! — бовкнув Борис.

— З Волгограду. — вставив той сором'язливо.

Взагалі-то він був симпатичний: правильні тонкі риси обличчя, красиві губи з білою полоскою рівних зубів. Добрий наївний погляд підкупав дружелюбністю.

— Це у вас Батьківщина-Мати величезна? — згадала Богдана.

— Так, — Саша закивав головою.

— А нашу вже бачив? Яка ваша заввишки? — як журналіст, Богдана ставила забагато питань.

— Вісімдесят п'ять. Вище тільки декілька скульптур Будди та статуя Свободи, але тільки на п'ять метрів і то завдяки величезному постаменту, на якому стоїть, — хлопець збадьорився та вже не пересмикував соромливо футболку.

— А скільки наша Батьківщина-Мати, не пам'ятаєте, Свєта, Борис? — Богдана озирнулася, і побачила, що всі вже вийшли з кухні. — Гаразд, зараз погуглимо! Вона дістала з сумки телефон і почала шукати відповідь на своє питання.

— Що ти п'єш: вино, сік?

— А? Та каву зазвичай... літрами! — засміялась.

— Інсульти, тиск, безсоння? Нііі, не чула?!

— Ой, камон! Не будь занудою!

— Насправді я зануда.

— Ей! Ти обдурив мене, — раптом скрикнула Богдана, дивлячись в телефон. Саша стріпнувся й ледь не пролив вино собі на джинси.

— Наша Батьківщина-Мати вище! У неї 102 метри!

— Не може бути! Дай подивлюсь! — Саша обережно взяв телефон і деякий час уважно вдивлювався в екран.

— Отже, пояснюю дохідливо, — почав він.

— Дивись, який ти розумнику!

Він знову широко посміхнувся.

— 102 метри — це з постаментом. А скульптура сама — 62.

— От, росіяни, все у вас найбільше, — засміялась Богдана.

— Не знаю, чому тоді статуя Свободи рахується з постаментом, — сказав він, продовжуючи читати статтю. — Адже тоді вона нижче наших пам'ятників, і зовсім інша послідовність виходить.

— Наша вище?

— Ні, усе одно наша!

— Ну ти зануда!

Вони розреготалися.

— Ти в гості приїхав?

— Я графічний дизайнер, мене запросила на роботу IT-шна фірма.

— Надовго?

— Десь на рік, а там подивимось, — Саша, знизуючи плечима, поглянув на Богдану.