Татьяна Лебедева - Бандерівка

Щось у цьому погляді змусило її відвести очі. Мабуть, він був занадто відкритим і прозорим, як начебто вона заглянула туди глибше, ніж дозволено при першому знайомстві. Вона роздивилася навколо , але ні на чому не змогла сконцентруватись.

— Дуже спекотно, — сказала вона тоді.

Богдана підійшла до вікна і відчинила його настіж, впускаючи до кухні свіжість весняного вечора. Пахло бузком, ще якоюсь солодкою квіткою. Зацвіркотіли коники. Саша теж підійшов до підвіконня. Унизу земля була вкрита ніби зеленим шатром.

— Ще пару тижнів тому все було видно аж до ринку на тій стороні, а зараз — листя перекриває, і здається, що будинок стоїть у парку, — сказала дівчина.

На вулиці був тихий травень 2013 року, Саші й Богдані було тоді по двадцять п'ять років, вони були молоді та мріяли про зміни у житті.

Богдана дихала на всі груди. Неначе взимку з аеропорту вона раптово потрапила на південний курорт. Вийшла з літака і несподівано відчула десятки теплих яскравих ароматів і різкий запах моря. Вона на мить примружила очі. “Невже ще вчора був цей запах, а я не відчувала?”.

Саша пішов проводити Богдану. Вечори ще були прохолодними. Час від часу поза плечима пробігав озноб.. Саша й Богдана повільно йшли вздовж алеї до зупинки. Темні тіні та яскраві ліхтарі відраховували хвилини до їхнього прощання. Богдана голосно розмовляла та широко розмахувала руками. Вона відчувала наплив сил. Саша, навпаки, задумався та замовк, розсіяно слухав та посміхався її жартам.

— Давай обміняємось телефонами? — запитав він, коли вони підійшли до зупинки.

— М-м..., — зволікала з відповіддю Богдана. — Диктуй свій, я запишу і потім сама тобі зателефоную!

Вона широко посміхнулась. Саша почав нишпорити по карманах у пошуках телефона, адже свій київський номер він ще не запам'ятав. На прощання вони потиснули один одному руки. Під'їхав автобус, і чорноволоса дівчина, пурхнувши в двері, як пташка, поїхала кудись у глиб цього гарного нічного міста.

* * *

У п'ятницю о шостій вечора Богдана вирішила стрибнути з парашутом. Бажання прийшло несподіванно. Вона пила каву в їдальні у себе на роботі та балакала з одним із редакторів. Він розповідав їй історію зйомки якогось американського фільма. В одній із сцен герой мав впасти з величезної висоти. Каскадером був досвідчений бейсджампер. Він стрибав із літака, його знімали у вільному падінні, і, тільки наблизившись до землі на критичну відстань, він розкривав парашут. Час, коли потрібно було смикати за кільце, йому повідомляли по рації. Але виникли проблеми зі зв'язком, і каскадер з висоти дві тисячі метрів врізався в землю. На щастя, впав він у замет. Зламав хребет і декілька ребер, але залишився живим. Проте епізод було знято й він увійшов у фінальний варіант стрічка.

— А про що був фільм?

— Про війну.

— Люблю старі книжки про війну, — сказала Богдана.

Розповідь про шалений політ настільки захопила Богдану, що вона одразу ж знайшла контакти аеродрому “Чайка”, зателефонувала та домовилась про стрибок. “Я хочу пережити це відчуття вільного падіння”, — зрозуміла вона.

Після декількох днів підготовки вона приїхала на поле в приємному збудженні. Солодко тягнуло в животі, руки й ноги були немов на шарнірах. “Хочу співати й літати, літати й співати!” Богдана бігала по майданчику, кружляла інших дівчат, робила гімнастичні вправи.

— Гей! Скоро ми будемо серед хмар! Будемо літати, як птахи! Камон! — сміялася вона.

Погода була неспокійна. Час від часу набігали хмарки, і задував вітер . В очах інструктора відображалися сумнів і тривога. Він довго оглядав спорядження й парашути, надавав останні вказівки й чекав, поки хмарини остаточно сховаються за обрій.

Богдана стрибнула легко, без сумнівів, з веселим гиканням. Небо підхопило її своєю невагомістю. Знизу відкрились зелені поля, луки, чорне місто далеко праворуч. Богдані здалося, що вона зависла в просторі, і тільки потім відчула швидкість, з якою летіла вниз. Вона відкрила рот, щоб закричати, але задихнулась від вітру. Страху не було, тільки шалено калатало серце, і кров начебто зупинилась й згорнулась у жилах. Богдана відкладала час відкриття парашута до останнього. Літати, як пташка! Нічим не зв'язана, тільки вона й світ! Земля наближалась, її розкинуті руки хотіли обійняти цю планету. Богдана любила людей, ніколи вона не бажала нікому зла. ЇЇ життя було світлим і ясним, прозорим, як повітря, в якому вона зараз витала. Вона належала до тих небагатьох людей, яким вдалося на довгі роки зберегти дитячу радість, щирість і безпосередність. Богдана розкрила свій парашут пізно, його потягнуло вітром, тож удар об землю був сильним. ЇЇ довгі тонкі кістки не витримали. Богдана зламала ногу. Вона чула, як хруснула кістка, і одразу ж несподіваний біль пронизав її до самої маківки. Вона лежала під ясним небом з рідкими білими хмаринками й намагалась не рухатись. Різнокольорові парашути повільно спускалися десь далеко від неї. Мокра від ранкової роси трава лізла в обличчя. Дикий біль пульсував, здавалось, у всьому тілі. Богдана стискала зуби, щоб не стогнати. “Глубокий вдих, видих! Треба чимось відволікти себе”. Богдана уявила, що вона поранений на війні солдат. Вона виконувала воєнне завдання, і її підстрелили. Та ось тепер, як у книжках про Велику Вітчизняну війну, стікаючи кров'ю, вона лежить на холодній землі і їй залишається тільки чекати, поки по неї прийдуть. Вона була спокійна, тому що знала, що прийдуть за нею свої. “Як це — хотіти вбити ворога? — думала вона. — А якби він підійшов зараз і націлив на мене зброю? Але як можна хотіти смерті, коли таке яскраве сонце і така запашна весняна трава? Як цивілізоване людство могло бути так засліплено, щоб розв’язувати світові війни? Сімдесят років назад на цій землі проливалася кров... Я б ось так лежала і мені так само було б боляче. Але маячня, яка ж все-таки маячня!”