Татьяна Лебедева - Бандерівка

Парубок купив пляшку пива, побажав гарного дня й попрямував до свого пса. Саша взяв воду, шоколадку і теж пішов у парк. Він сів на пусту лаву в глибині й зателефонував старшому братові. У дитинстві вони дуже добре товаришували, вони мали різницю в три роки. Але ось, як вже років вісім, їхні інтереси робіглися кардинально. Саша знав, що Льоша зараз на межі розлучення з жінкою. Мама прохала підтримувати його.

— Привіт! Як ся маєш?

— Та потихеньку. Що ти, в Києві? Як воно там? — почув він звичне ліниве розтягування.

— Все супер. Зняв квартиру з одни хлопцем з роботи. В офісі все нормально. Зараз гуляю.

— Ага. Ну погода гарна?

— Похмуро. А ти як?

— Та потихеньку, живемо!

— З мамою все гаразд?

— Ага. Значить, все нормально, кажеш...

Розмова загрожувала перетворитись в одноманітний рух замкнутим колом. Напроти ретрівер шукав у траві кинуту палицю, маленький хлопчик заліз на старе дерево, а хлопець в татуюваннях з черги біля кіоску, покурював, проходячи недалеко вздовж алеї.

— Гаразд, передавай привіт жінці! У неї там все добре?

— Нормально, — уривчасто відповів Олексій і зітхнув.

І тут Саша побачив, як хлопчина поставив ногу на тонку суху гілку. Сашко затамував подих. Дитина підтягнулася, щоб стати на неї другою ногою, і в цей момент гілка хруснула, і хлопчик з вереском звалився з дерева прямісінько на спину собаці. Ретрівер завив, малюк заволав на весь парк.

— Слухай, давай потім договоримо. Я передзвоню.

— Ну бувай! Удачі тобі там.

Саша поклав слухавку. До дерева з усіх сторін побігли люди. З голосіннями до дитини підскочила товста жінка в широкій спідниці, мабуть, його мати. Вона схопила хлопчину в оберемок і почала оглядати його руки та ноги.

— Він укусив тебе? Де? Покажи! Ах ти пішла, тварюка така! — вона замахнулась на собаку.

Ретрівер, скиглячи, намагався відбігти, але тяжко присів на задні лапи й опустив голову. Мабуть, дитина перебила собаці хребет.

— Харлей, йди сюди! — крикнув хазяїн.

Харлей тільки підняв морду у напрямку голосу. Саші здалось, що світлі собачі очі зайшли сльозами .

— Чий це собака? — не вгамовувалась товста жінка. — Хто відпустив його без повідка, щоб він дітей гриз? Та я вас засуджу! А якщо дитина тепер буде заїкою?

Хлопець в татухах намагався підняти собаку. Вона била хвостом і ластилася до хазяїна.

— Та вгамуйтеся вже ви! — крикнув він жінці. І звернувся до хлопчини. — Що ти з ним зробив? Ти вдарив його?

Саша піднявся з лавки. Усе це так швидко розгорталося перед його очима, що він тільки зараз отямився . Він упевнено підійшов до жінки.

— Ваш син заліз на дерево й упав звідти прямо на собаку. І, можливо, він навіть зламав йому спину!

— А ти ще хто такий? Чого ти лізеш!

— Так що не треба винуватити собаку! Краще скажіть, чому ви не слідкували за дитиною? Де ви були весь цей час? Чого мовчиш, пацан? Чи не так все було? — жінка притихла. Саша казав спокійно та впевнено.

Хлопчисько мовчав та ховався за мамину спідницю.

— Розвели собак величезних і не дивляться за ними! — товстушка продовжувала пихтіти.

Саша перевів подих і подивився на ретрівера.

— Значить так, ми зараз поїдемо всі разом до ветеринара, і ви оплатите лікування цього собаки!

— Що? Та звідки ти взявся? З якої радості я туди поїду? Тут взагалі неможна вигулювати собак без повідка! — галас жінки перетворювався на повискування.

Вона все намагалась заручитись підтримкою оточуючих. Але дитина була цілою та неушкодженою, і знову вже намагалась втекти від матусі. А пес лежав і скрушно дивився в очі хазяїну. Симпатії публіки були на стороні собаки.

Саша поїхав разом з парубком у татуюваннях. Його звали Вася. Високий, плечистий, весь розмальований чорними орнаментами, він обережно, як найдбайливіша мати, поклав пса на заднє сидіння таксі й сам сів поряд. Ніжно проводив рукою вздовж довгої лискучої шерсті. Саша влаштувався попереду, поряд з водієм.

— Дякую тобі, що вступився. Не можу лаятися з жінками. Коли вони починають кричати, я себе відчуваю хлопчиськом, який щось накоїв. Я можу що завгодно зробити, тільки щоб вони замовкли.

Саша кивав головою і дивився на лабрадора. У нього ніколи не було собаки. Харлей лежав спокійно й слухняно, тільки час від часу підіймав голову та питливо заглядав в очі хазяїна

— Все буде добре, друже, — заспокоював його Вася і гладив по голові. Пес жалібно блимав очима та час від часу тихенько скиглив.

— Я купив його ще безпорадним цуценям , — почав Вася. — Точніше, навіть не я, а моя колишня дівчина. Він виріс у мене на очах! Я його купав, годував, дресирував. Не знаю, як я тепер засну? — Він з перших днів спав зі мною.