Татьяна Лебедева - Бандерівка

— Я не з тих, хто твердить, що Будда та Ісус з України...

— А є і такі?

— Так, є. Я кажу тобі факти, те, що українці зробили значний внесок в історію Росії .

— Ну добре, з цим не сперечаюсь.

“Смішні ці українці, — подумав він. — Живуть з манією величності . Хочуть бути особливими. Краще росіян”.

Вони трохи помовчали.

— З киянками знайомишся? — Борис підморгнув братові.

— Ні... тільки у вас в гостях. До речі, Богдана сьогодні буде? — спитав нарешті Саша, бо кортіло дізнатися, як зайшов сюди.

— А ти не знаєш? — Саші йокнуло щось всередині . — Вона стрибала з парашутом і зламала собі ногу.

— Нічого собі! Зараз у лікарні?

— Ні, дома з гіпсом. — Борис затушив недопалок.

“Краще була б у лікарні, можна було б її відвідати”, — подумав Саша.

Йому стало нудно й захотілось піти.

На балкон зайшла Свєта й попросила сходити до крамниці купити ковбаси та чіпсів. Саша з Борисом вийшли з квартири.

— Свєтка на гітарі зараз вчиться грати, — похвалився він. — Вивчила Оазіс “Half the world away”. Сьогодні почуєш!

— Круто! Талановита, українка ж!

— Ні, вона з Севастополя, із сім'ї російського моряка, вважає себе росіянкою, — засміявся Борис.

— Що ж ти схибив, брате?

— Так, любов зла!

Вони вже купили продукти і вертались до квартири.

— Борь, ви не образитесь, якщо я зараз поїду?

— А що таке?

— Та так, треба.

— Ну гаразд. Давай тільки постоїмо трохи, я ще одну цигарку випалю. Він витягнув з карману пачку, там залишилась остання. Борис із задоволенням затягнувся й самовпевнено, наче хазяїн, обвів поглядом двір.

— А ти знаєш, де Богдана живе?

— На Фрунзе, будинок напроти стадіона “Спартак”, квартиру не пам'ятаю. У гості до неї підеш, чи що?

— Ні, так просто. Добре, дякую.

— Давай, успіху! — Борис протягнув руку.

— Бувай! — вони потиснули один одному руки.

Їхати додому не хотілось. Саша відкрив на мобільному мапу міста. Фрунзе виявилась далеченько від центру. “Нащо мені туди? — думав він. — Гуляти під її вікнами? Сидіти на лавочці й чекати, коли вона спуститься на милицях?” На зупинці дідусь заграв на гармошці “Этот день Победы”, гарно і з докірливим натиском. Свята пройшли вже майже два тижні тому. “Этот день мы приближали, как могли”, — тихо проспівав за ним слідом Саша. Він ніколи не міг байдуже слухати цю пісню, у ній були біль та гордість всієї руської нації. Він згадав схили пурпурових розквітлих тюльпанів напередодні 9 Травня у Волгограді та тиху урочистість, яка охоплювала все місто. Мабуть, ця пісня і пам'ять про перемогу були основним і єдиним, що об'єднувало народ Росії, такий різний і такий загублений у своїх цінностях.

Саша вийшов з маршрутки після того, як вона спустилася з Подольського узвозу на Фрунзе. Перетнувши вулицю, він пройшов двісті метрів та завернув до двору. Було ще світло. Вечори несподівано стали нескінченно довгі й занадто приємні, для того щоб сидіти дома. Біля під'їздів зацвіли й солодко пахли бузок і ще якесь дерево з духмяним ароматом, назву якого Саша не знав. Тепле й вологе повітря нагадувало йому Лондон. Два роки тому він проходив там прискорений курс навчання графічному дизайну, підвищував кваліфікацію. Кімнату в гуртожитку з ним поділяв грек, маленький, худенький, з великим носом і завжди понуреними донизу очима . Одного вечора він прийшов у розірваному одязі та із запеченою кров’ю на обличчі. Гуляючи, грек зайшов надто далеко від центру, і на одній з брудних вулиць індуського кварталу його побили та пограбували. Весь наступний день він був дуже сумним. Увечері Саша витягнув його на каву неподалік і замовив на двох гамбургерів і пива. Був лондонський літній вечір, від Темзи тягло вологою і туманом, але повітря все одно ще було задушливе. По спині пробігали краплини поту.

— Маносе, час уже забути вчорашнє. Таке може трапитись з кожним. Якщо потрібна якась допомога, ти скажи.

Вони зовсім не були близькими. Тиждень співжиття не зробив їх друзями й навіть товаришами. Обидва були інтровертами, спілкувались переважно за необхідністю. Кожний сидів за своїм ноутбуком, малював ескізи й говорив, тільки щоб замовити піцу, порадитись щодо дизайну чи обговорити поточні квартирні питання.

— Маю проблему та не знаю як її вирішити , — сказав грек понуро. Виявилось, що він носив з собою всі гроші, які в нього були на навчання, їжу та квиток назад. І грабіжники, забравши готівку, залишили його взагалі без коштів. Родичі з Греції, на жаль, були бідні та не могли йому нічого вислати.