Татьяна Лебедева - Бандерівка

Богдана почула галас людей, які бігли до неї.

— Як ти? Головне, не ворушись! Що трапилось?

— Нога, — зойкнула вона. — Я зламала ногу!

Через декілька годин вона була вже вдома з гіпсом до коліна. Лікар сказав, що носити його потрібно як мінімум місяць, а може, і більше, дивлячись, як нога зростатиметься. Такої довгої відпустки у Богдани не було ніколи. Чим же зайняти несподівано звільнений час? Вона підсунула табурет до дивану, закинула ногу, яка нестерпно нила, і клацнула пультом телевізора. На екрані з'явились знайомі обличчя телеведучих. Транслювалась розважальна передача, де команда жінок і команда чоловіків змагались в ерудованості. Всім було дуже весело. Богдана подивилася трохи й занудьгувала. Їй не подобалось бути глядачем. Вона сумним поглядом оглянула свою кімнату. Зліва стояла шафа, з купою книг і різним дівочим мотлохом. Праворуч — велике до підлоги вікно, завішене синім тюлем. Спереду на стіні висіли в рамках фотографії рок-співаків, картини й маленькі тарілочки з зображеннями усіляких міст, котрі привезла вона та її друзі з подорожей. Рік тому вона в цій кімнаті власноруч зробила ремонт: одна стіна була поклеєна синіми шпалерами, а інша — помаранчевими. Двері теж були пофарбовані в помаранчевий колір. Це була орендована квартира, куди вона переїхала три роки тому після закінчення журфаку. До цього вона жила зі своїм батьком, а ще раніше — з мамою й татом. Вони розлучились, коли Богдані стукнуло 18. Мама переїхала жити в Італію. Тепер вона вже була заміжня. ЇЇ чоловіком став італієць. Приблизно раз на тиждень мама телефонувала Богдані, і вони переповідали одна одній новини. Схоже, мати сумувала за Україною, але ніколи не виказувала цього, тільки розпитувала про знайомих та родичів, про Тимошенко і Януковича. Богдана ніколи нічого не могла чітко розповісти про цих людей, чим розчаровувала матір. Вона зітхала, жартівливо називала дочку нудною, саркастично коментувала її палкі розповіді про роботу, передавала вітання батькові й клала слухавку. З татом у Богдани теж були гарні відносини. Три-чотири рази на місяць він заїжджав до неї, привозив їжу, щось ремонтував у квартирі, іноді запрошував її до ресторану й завжди дарував подарунки на свята. Чесно кажучи, про сім’ю Богдана думала нечасто . Та ось зараз навіяло самотністю.

Щоб не нудьгувати, вона вирішила комусь зателефонувати. Гортаючи телефонну книгу, Богдана раптом побачила номер Саші з Росії. Вона замислилася на декілька секунд. Думки її повернулись до того ароматно-бузкового вечора, до прогулянки під жовтими ліхтарями...Але потім вона згадала свої колишні розчарування та перегорнула пальчиком далі.

* * *

У четвер Саша нервово хапався за телефон кожного разу, як лунав дзвінок. Дякуючи Богу, телефонували нечасто. У п'ятницю було вже трохи ліпше. У суботу він відчув розчарування й тугу. “Що ж це таке? — думав він. Чому я не можу з цим впоратись? Чому я не можу керувати своїми емоціями?” Маленька чорноволоса українка не йшла з його думок. Він вертався до неї знов і знов, відчував на собі її погляд, чув її сміх. Це було, як мара. Приємна і важка. Мара, якої він повинен позбутися.

Він вийшов прогулятися Києвом, відчуваючи потребу бачити людей, думати про когось, щось інше, тільки не про Богдану. Він оглядався навколо, намагався вдивлятися в обличчя перехожих. Але нічого не бачив. Він тільки чув, як у його голові йде розмова, розпочата три дні тому на кухні. Але у цій розмові він менш сором'язливий та більш дотепніший. Він примушує чорнооку дівчину безупинно сміятися, легко добирає теми для бесіди, згадує сотню цікавих фактів з російсько-української історії. Та закінчується ця розмова тим, що Богдана, посміхаючись, диктує йому свій номер телефона.

Саша навіть не помітив, як пролетів Хрещатик, Бесарабку, Льва Толстого, поки не отямився біля великого парку. “Да що ж це?” — знов подумав він. — Начебто в світі більш немає інших людей та цікавих речей”. Біля входу в парк стояв кіоск, Сашко підійшов до нього, щоб купити води. Зупинитися, освіжитись, видохнути! Перед ним в черзі стояло кілька чоловік. Високий хлопець з татуюваннями на обох руках раптом повернувся до нього і сказав:

— Дощ буде. Мій собака риється у землі — вірна прикмета, — він кивнув головою в сторону парку.

Там на траві пустував молодий лабрадор-ретрівер світло-кремового кольору. Саша кивнув головою.

— Гарний собака, — відповів він, щоб не здатися нечемним.

— Дуже здібна порода! Здатний розуміти до 250 слів. Але цей ще молодий, ще дресирую його.