Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Резиденцію всевишнього тепер ми знайшли без особливих труднощів. Перед нею стояло десять озброєних ручними кулеметами вартових.

— Пароль! — гукнув до нас унтер-офіцер. Косоокий миттю випалив:

— Зелена борода!

Нас пропустили, й ми опинилися у величезному залі, де все сяяло золотом. В глибині залу стояло чотири ліфти. Мій попутник спокійно підійшов до одного з них, і, заледве ми ввійшли у кабіну, як дверці за нами зачинилися. Ліфт з великою швидкістю помчав угору. На одній із стінок кабіни висіло кілька кисневих масок.

— Надягніть маску! —наказав Косоокий. — Всевишній живе у безповітряному просторі.

Під час надто швидкого підйому в мене злегка запаморочилася голова, отже, я не можу сказати, скільки він тривав. Мені здалося, що кілька годин. Я сидів навпочіпки у кутку, а Косоокий тим часом старанно розчісував щіткою бороду, аж поки вона знову не набула свого колишнього білого кольору.

Нарешті ліфт спинився, дверці відчинились, і ми вийшли в темний коридор; Косоокий рушив навпомацки вперед, а я міцно тримався за його піджак. Маски, які ми надягли собі на обличчя, не затуляли вух, і трохи згодом ми почули рівномірне дзижчання, що в міру нашого просування вперед дедалі наростало. Аж ось під акомпанемент цього дзижчання ми підійшли до дверей. Косоокий постукав — дзижчання враз припинилося. Він натиснув ручку, і ми потрапили до великого сферичного приміщення, що освітлювалось дивною лампою, яка вільно плавала в кімнаті. Лампа складалась із безлічі переплетених між собою трубок, наповнених якоюсь речовиною, що випромінювала світло, і зовні являла собою зроблену з великим смаком абстрактну фігуру. За час цієї подорожі я звик до дивних речей, отож ця лампа, що мінилася різними кольорами і вільно літала в просторі, особливого враження на мене не справила. Але я був украй здивований, коли вона заговорила скрипучим тонким голосом:

— Я — число, я — вершина всього! Всі люди вірують у мене. Чому ж ви двоє не віруєте?

Прокотилася багатоголоса луна, якийсь час після того, як голос замовк, у кімнаті ще бринів її звук. Косоокий похитав головою, і його відповідь, пройшовши через фільтр маски, зазвучала глухо й тремтливо:

— Ми обидва не віримо в тебе, бо нам це ні до чого, ми — божевільні.

— Що ж вам потрібно? — запитало Число.

— Ми хочемо довідатися… — почав був мій попутник, але Число перебило його:

— Ви не маєте права мене питати, я нічого не знаю, адже я — Число, я нічого не знаю, знають мене.

— Тоді ми підемо звідси. На нас чекають у божевільні, — мовив Косоокий. — Дозвольте нам скористатися з вашої гірки для катання.

— Прошу, — відповіло Число.

Кілька дощок у стіні відсунулось убік, відкривши гірку для катання, точнісінько таку, які стоять на ярмаркових площах.

Ми сіли, Косоокий спереду, а я — ззаду, й поїхали. Спершу ми зробили кілька віражів по пологому схилу, а коли почався крутий спуск, зі свистом помчали вниз, так що аж дух захопило. Косоокий зняв з обличчя маску, стягнув із себе костюм і, підносячи його окремі частини вгору, щоб вони, як вимпел, залопотіли на вітрі, жбурляв їх геть. Я робив те ж саме, що й Косоокий.

Здавалося, спускові немає кінця й краю. Та ось ми побачили, що наближаємося до мети. Звідкись долинуло знайоме мурмотіння голосів, і, коли навколо розвиднілось, я побачив, що лежу в ліжку, а мої сусіди починають уставати. Минуло кілька хвилин, поки я отямився. Посміхнувшись, я устав. Моя, нічна сорочка була чиста й ціла. Вдягаючись, я розмірковував про свій дивний сон й уже майже шкодував, що захоплюючі пригоди в незнайомому місті так раптово обірвалися, змінившись картиною лікарняної палати.

Навіть під час сніданку я все ще не міг забути подій минулої ночі. Час від часу я крадькома зиркав на Косоокого, який сидів неподалік од мене за столом і, як звичайно, з насолодою сьорбав каву. Хоч було абсолютно ясно, що все це мені тільки примарилося уві сні і що він навіть не здогадується про мандрівку, яку ми зробили разом з ним, я дивився на нього іншими очима, навіть не помічав у нього на обличчі безтямного й безпорадного виразу, притаманного божевільним. Більш того, мені здавалось, ніби його обличчя, коли він старанно жував, світилося лагідною гідністю. На ньому не було видно жодних слідів сіро-затхлої цвілі божевільні.

Після сніданку я вийшов у парк і тут побачив його ще раз — він стояв, упершись носом у стовбур свого улюбленого дерева.

По обіді ми з ним зустрілись. Старий, сильно скосивши очима, нерішуче пішов мені назустріч по вкритій жорствою доріжці. Наблизившись до мене, він зупинився, подивився мені прямо в вічі і мовив: