Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Після того, як я так детально виклав вам ідеї, що лежали в основі нашого нового виробничого плану, ви, певно, визнаєте, що він був розумний і (принаймні теоретично) мав принести успіх, якого ми сподівались. Але дійсність жорстоко насміялася з нас. Заледве ми розіслали пробні зразки нашим представникам, як навколо нових виробів зчинилася справжня буря, і незабаром ми змушені були продовжити термін доставки замовлення з трьох до чотирьох місяців.

У моєму кабінеті на стіні висіла діаграма, на якій червона лінія зображувала чистий прибуток, а чорна — податки. Я з жахом спостерігав, як піднімаються вгору обидві лінії, чорна крутіше за червону. Навіть не спеціаліст легко міг визначити точку, де вони мають перетнутися, момент, коли весь прибуток обернеться на податок. Вскочивши у біду, я не знав, як з неї видряпатися, і вирішив настільки знизити ціни, щоб наші вироби продавались із збитками. Цей захід здавався мені правильним, більш того, мною настільки опанувала гордота, що я мало не вважав себе благодійником. Б’юсь об заклад, що й ви не вбачаєте у цьому нічого непорядного! Правда ж? То ж бо воно і є, пане професор, раніш я теж не так думав.

Всупереч моїм сподіванням, одного дня я одержав виклик до суду. Зниження цін, звісно, не лишилося поза увагою конкурентів — «Корпорації фабрикантів фотоальбомів» і «Національної корпорації по виготовленню предметів широкого вжитку з фарфору та синтетичних матеріалів». Вони подали на мене позов за нечесну конкуренцію.

Під час мого першого пояснення в суді був присутній адвокат обох корпорацій, літній розсудливий чоловік, який понад усе дбав про інтереси своїх клієнтів. Мене запитали, чи продавали ми із збитками, і я відповів ствердно, навіть тоді я ще не бачив у цьому нічого непорядного. Але адвокат поклав на стіл руку, ніби збираючись присягнути, й урочисто заявив:

— Цим суть справи про нелояльну конкуренцію, згідно з параграфом «X», вважається встановленою. Тому мої клієнти повинні обміркувати, чи не краще їм на підставі параграфа «Y» карного кодексу подати позов.

Потім він привітно кивнув мені головою, ніби розраховуючи на мою підтримку. Він справляв враження інтелігентної, добре вихованої людини, і я всміхнувся на знак своєї симпатії до нього, а також тому, що його урочистий тон видався мені трохи зайвим. Поглянувши на адвоката, я враз помітив, що волосся у нього викладене точнісінько такими хвилями, як у тих трьох чоловіків, що уособлювали для мене море. Останнім часом на мене звалилося стільки клопоту, що я майже не думав про мандрівку, і коли якось у перерві між двома діловими нарадами переді мною зненацька постало море, я відразу ж прогнав це видіння, як проганяють спогади дитинства, коли вони сповнюють наші жорстокі будні недоречною сентиментальністю. Але тієї миті, коли я вгледів три паралельні хвилі на сивій голові адвоката, я раптом відчув, як у мене в душі росте глибоке переконання, ба навіть непохитна впевненість у тому, що все, що тут діється, аж ніяк не стосується мого справжнього життя, що моя доля чекає на мене десь в іншому місці. І хоч адвокат, певна річ, виклав собі на голові хвилі не заради мене, а заради своєї секретарки або якоїсь іншої довірливої дівчини, я був йому вдячний за це, як ми буваємо вдячні першим весняним крокусам, що так само не заради нас простягають уперед свої жовті чашечки.

Я сказав:

— Ви маєте рацію, ми… Але суддя звелів мені мовчати. Мовляв, жарти зараз абсолютно недоречні, в чому я матиму нагоду невдовзі пересвідчитися сам. Трохи наляканий, я наважився, однак, додати, що й справді не бачу нічого поганого в своїх діях, адже здоровий глузд підказує мені, що я маю право продавати своє майно за будь-яку ціну, яку вважаю для себе достатньою. Суддя заперечив, що в даному разі йдеться не про здоровий глузд, а про закон, отож він, мовляв, просив би мене взяти це до уваги. Очевидно, суддя був настроєний до мене недоброзичливо, бо, замовкнувши, він двічі виразно кивнув адвокатові, ніби хотів сказати: «Ми йому покажемо!»

Обличчя адвоката прибрало дуже заклопотаного виразу (в душі я тішив себе надією, що він теж відчуває до мене симпатію, що йому неприємно розпочинати проти мене справу; я залюбки сказав би йому, що для мене все це не має ніякісінького значення, і тому хай він не бере цього так близько до серця, але я побоювався нового зауваження сердитого судді). Обернувшись у мій бік, адвокат вибачився і сказав, що після сьогоднішньої зустрічі йому не лишається нічого, як дати хід справі. Його зауваження видалося мені розсудливим (адже з розглядом справ у наших судах не дуже поспішають), отож я радісно погодився з ним. Всі були нібито вражені і якусь мить збентежено дивилися на мене.