Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Ми вийшли разом з адвокатом. Він гаряче запевняв мене, що йому дуже прикро, що так сталося, і пильно дивився собі під ноги. Я порадив йому не турбуватися, зауваживши, що моя фірма, безперечно, знайде якийсь вихід. Розсталися ми найкращими друзями, і я подумав, що коли поводитимуся розважливо і не пертиму на рожен, мені вдасться швидко й успішно впоратися з цією справою. Тим дужче я був здивований, коли через кілька тижнів одержав написаного плутаною мовою наших судочинців листа, в якому мене повідомляли, що засідання суду «у справі нелояльної конкуренції відбудеться наступного четверга о 8-й годині 15 хвилин і що я зобов’язаний з’явитися на нього «під загрозою штрафу»; в разі, коли я не з’явлюся без поважної причини, поліція припровадить мене силоміць. Адвокат, видно, не зумів переконати своїх клієнтів у безпідставності й марності їхнього позову. А може, він цього й не пробував зробити, подумав я, може, він сподівався, що мої супротивники, — ці могутні об’єднання, представники яких сиділи в обох палатах нашого парламенту, — щиросердо вилають мене на суді, та й годі; адже адвокат — розсудлива й вольова людина.

В усякому разі, я був радий, що знову побачу його, і йшов на суд з якимось приємним відчуттям, хоч мені й довелося встати раніше, ніж це корисно для здоров’я. Але людина значно витриваліша, як звичайно гадають. У вас у лікарні, пане професор, нас щодня зганяють з ліжок у таку пору, яка, мабуть, більш підходить для тренувальних занять школи нічних сторожів, аніж для закладу, де лікують нервовохворих. І все ж таки моє здоров’я не зазнало тут ще майже ніякої помітної шкоди, окрім хіба того, що я почав кліпати очима.

Великий чудовий зал, до якого нас увели, був розділений дерев’яною перегородкою на дві половини. В першій на підвищенні сиділи судді й канцеляристи, займаючи місця відповідно до рангу; друга половина призначалась для обох сторін і досить численної сьогодні публіки. Я прийшов сам, хоч керівник нашого правового відділу й наполягав на тому, щоб я взяв його з собою. Адже я був особисто знайомий з адвокатом супротивної сторони і знав про його прихильне ставлення до мене. Тому мені й не хотілося приводити до суду його колегу і цим змушувати його зайняти надто тверду позицію. Крім того, своїм підкреслено недбалим поводженням і спокоєм я сподівався провчити суддю і моїх супротивників, показати їм, як недоречно зчиняти увесь цей галас заради розв’язання такої дрібниці.

Адвокат поважно кивнув мені головою, його супутники, два добродії в чорних костюмах, суворо поглянули на мене. Оскільки моя фірма була відома по всій країні, я не дуже здивувався, помітивши в перших рядах кореспондентів газет з блокнотами і олівцями в руках.

Суддя, — він сидів на найвищому місці, — відкрив засідання довжелезним вступним словом, у якому було багато само собою зрозумілих речей. Я тим часом роздивлявся вирізану з дерева фігурку Юстиції над його головою, оте жалюгідне створіння, що собі на горе і нам на шкоду навпомацки плентається крізь тисячоліття. Адже саме їй слід було б, перш ніж судити, добре придивитись до всього, а не тільки правити за підставку для власних терезів. Коли б я був начальником на Олімпі, то зняв би з її очей-пов’язку і віддав Венері, її привабливій сусідці.

Суддя закінчив промову й надав слово адвокатові. Байдужа посмішка, з якою я мав намір просидіти весь процес, застигла у мене на обличчі. Я не впізнав цього доброзичливого чоловіка. Він сказав, що його клієнти двічі намагались порозумітися зі мною, але всі їхні пропозиції я відхилив, лиш нерозважливо знизуючи у відповідь плечима. Коли, мовляв, раніше успіхи моєї фірми були для нього загадкою, то відтоді, як він познайомився з моїми способами ведення справ, йому все стало абсолютно ясно. Далі адвокат заявив, що я забрав собі в голову, ніби можу поводитися в нашій країні як самодержець — нехтувати її закони і душити чесних конкурентів за допомогою найогидніших махінацій; причому мені, мовляв, байдуже, що завдяки цьому втрачали шматок хліба тисячі й десятки тисяч чесних громадян. Він готовий навести високому судові докази свого звинувачення. Поки говорив адвокат, суддя не зводив з мене ворожого погляду, а публіка витріщилася на мене, наче на лева в клітці.

Будучи об’єктивним, я мусив визнати, що адвокат має рацію. Адже звідки він міг знати про мої справжні наміри? Він дотримувався фактів і по-своєму вміло оперував ними. Говорив він так запально й красномовно, що мало не переконав мене самого в моїй підлоті. У всякому разі, в душі я змушений був визнати, що справжні імпульси моїх дій були не набагато кращі за ті, які він мені закидав. Завдяки його чудовій промові я побачив, як риса за рисою формувався мій характер, і усвідомив, як глибоко я загруз у багнюці гешефтмахерства і обману. Уважно слухаючи адвоката, я не зводив очей з його хвилястого волосся; мені навіть здавалося, що це — мій адвокат, який своєю пристрасною промовою і всією силою аргументації намагається звільнити мене від безплідного кружляння в топчаку, у який я дав запрягти себе, наче коня.