Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Процес, як бачите, проходив зовсім інакше, ніж я сподівався: замість тріумфу, яким мала увінчатися моя витримка і на який я збирався відповісти скромною гідністю, він, завдяки артистичному талантові адвоката, обернувся на суд проти мене.

Коли суддя надав мені слово, справа була вже майже програна. Я спробував правдиво розповісти, як усе сталося, і заявив, що ніколи не мав наміру заподіяти комусь шкоду. Продукція, яку випускала моя фірма, була, зрештою, зовсім абсурдна і, по суті, нікому не потрібна, і я вибрав її з сотні варіантів саме тому, що сподівався в такий спосіб значно підвищити видатки й дещо знизити прибутки.

Моя коротка промова справила на всіх приголомшливе враження. Адвокат враз підхопився і вигукнув:

— Передусім прошу зафіксувати в протоколі слово «абсурдна»! Ми не помилимось, якщо подамо на нього позов за намагання підірвати наш кредит. Тут твердили, ніби продукція, яку випускають мої клієнти, абсурдна і нікому не потрібна. — Він підняв правицю й став переді мною, величний і серйозний, наче статуя Свободи. — Ви, шановний, помиляєтесь, якщо гадаєте, що можете продовжувати свою непристойну й цинічну гру перед високим судом. Хвалити бога, наша справедлива держава знає, як захистити слабших від підступності властолюбців; наші громадяни, батьки й матері наших дітей, всі як один, незламним муром стануть на захист святості права і закону, якими, пане, ви нехтуєте з нечуваним зухвальством!

Після цієї чудової репліки обидва суворі представники конкурентних фірм потисли адвокатові руку. Кілька чоловіків у задніх рядах зааплодували, і я теж ледве не приєднався до них, так сподобався мені цей порядний добродій у всій своїй величі і так мало, здавалось, все це стосувалося мене.

Голова суду не слухав адвоката і, нахилившись до свого колеги, що сидів ліворуч, стиха розмовляв з ним. Коли знову запала тиша, він лагідно запитав мене:

— Ви не відмовляєтесь од своїх слів?

— Звісно, ні! — відповів я.

— Отже, ви запевняєте, що випускали продукцію лише з метою підвищення видатків і зниження прибутків? Так чи ні?

Я кивнув головою, але йому цього було замало, і він вигукнув:

— Скажіть виразно!

— Так, — відказав я.

— В такому разі нам не лишається нічого іншого, як передати справу до державної прокуратура Факт умисного погіршення балансу з метою зниження податку встановлений.

Скажіть відверто, пане професор, — адже такого ви не сподівалися, правда ж? Ви кажете — приголомшливо? Так, це влучне слово! Приголомшливо! Мабуть, зайве говорити, що я програв процес і знову мусив сплатити кругленьку суму?

Присутні кидали на мене ворожі погляди, і коли б вони щойно не пересвідчились у м’якості й безглуздості наших законів, то, певне, розтоптали б мене на смерть. Героєм дня був адвокат; йому тиснули руку навіть судові чиновники, що сиділи по той бік бар’єра. Він виграв бій за справедливу справу, бій проти підлості (а саме такі перемоги допомагають людству зробити захоплюючий стрибок уперед, назустріч своїй далекій меті), виграв одну з численних битв на захист закону. Яка це хибність і однобічність оспівувати тільки грізних героїв війни, що сидять у воронках від снарядів, і не бачити також героїв-інтелігентів у чорних костюмах, які невпинно й невтомно борються за добро (коли це їм самим дає вигоду)!

Знову йде дощ, знову дощ! Вчора я був у гостях в мого професора. Він навіть запросив мене повечеряти разом з ним. Ми їхали автомобілем; він і справді живе зовсім недалечко, у затишному двоповерховому будинку, кухонні вікна якого захищені залізними гратами, його дружина має здоровий вигляд, більше сказати про неї нічого не можу. Вона мало говорить і здебільшого ховається за личиною стриманої гідності, яка так личить дружинам наших професорів. Під час розмови вона часто посміхається, не гордовито, але самовпевнено: саме так, на її думку, мусить вона ставитись до гостей свого чоловіка. Дітей я не бачив — вони їдять на кухні. І це приємно: не тому, що я не люблю дітей, але гість завжди змушений або терпіти на собі їхній критичний погляд, або безперервно посміхатися у відповідь на докучливу дитячу цікавість; і те, й друге обтяжує.

Служницю їхню звуть Долорес, це досить кремезна дівчина з міцними ногами.

— Готувала Долорес, — каже дружина професора у відповідь на мою похвалу.

— Моя дружина очолює гурток аматорів культури, — вставляє слово її чоловік і кидає на мене безтурботний і трохи визивний погляд; він, певна річ, знає, що я змушений поводитися чемно і що мені це дається нелегко. Професор, виявляється, значно дотепніший, ніж я сподівався, часом у його риб’ячих очах спалахують навіть пустотливі іскорки. Відтепер я впевнений, що здебільшого помиляюсь, коли суджу про людей з їх зовнішності.