Отто Штейгер - Мандрівка до моря

Державний прокурор.Коли, власне, ви прийшли у це місто?

Я назвав місяць і рік.

Державний прокурор. І чи мали ви намір в ньому оселитися?

Я. Ні.

Державний прокурор. Що, в такому разі, спонукало вас тут залишитися?

Я. Мій компаньйон попросив мене допомогти йому.

Державний прокурор. Чи були в нього якісь причини зробити вам таку пропозицію?

Я. Не розумію, яке відношення має це запитання до процесу?

Суддя (стомленим голосом, не підводячи очей) . Відповідайте на запитання державного прокурора і дозвольте судові вирішувати, має чи не має воно відношення до справи.

Державний прокурор. Відповідайте!

Я. Точно не знаю, що він мав на думці.

Державний прокурор. Він про це ніколи вам не говорив?

Я. Не пригадую.

Державний прокурор. Можливо, мені пощастить відсвіжити дещо у вашій пам’яті. Ви вклали які-небудь кошти у підприємство?

Я. Ні.

Державний прокурор. А чи не могли б ви нам сказати, скільки у вас взагалі було грошей, коли ви прийшли до нашого міста?

Я. Напевно не знаю, в усякому разі, дуже мало.

Державний прокурор. Будьмо точнішими. Чи вистачило б у вас коптив, щоб купити, скажімо, костюм?

Тут підхопився мій оборонець і заявив протест. Але суддя махнув випещеною рукою, і оборонець самовдоволено сів на своє місце.

Державний прокурор. Відповідайте!

Я. Навряд… мабуть, що ні!

Державний прокурор. Виходить, у вас зовсім не було грошей, і все ж компаньйон прийняв вас у пай на п’ятдесят відсотків. Загадково! Та ми спробуємо розгадати цю загадку. Розкажіть нам, що трапилося з вами в цьому місті перед тим, як ви познайомилися з вашим майбутнім компаньйоном.

Я. Не пам’ятаю.

Державний прокурор. Охоче вам допоможу. Чи не затримувала вас поліція як волоцюгу і жебрака?

Я. Так.

У залі приглушений гомін; присутні кивають один одному головами.

Державний прокурор. Отже, підсудний прийшов до міста, не маючи жодних засобів для існування, і, як волоцюга, змушений був давати пояснення органам охорони порядку. А чи не запропонували вам тоді негайно залишити місто?

Я. Авжеж.

Державний прокурор. Однак ви не послухалися. А що сталося потім?

Я. Ви ж знаєте, розкажіть самі!

Суддя (блимнувши очима поверх окулярів без оправи) . Прошу без зухвальства!

Державний прокурор. Гаразд, я розповім. Ви пішли у бар і зуміли переконати відвідувачів і навіть самого хазяїні в тому, що на ваш білет випав головний виграш лотереї. Потім, — це теж доповнить ваш портрет, — ви, як справжній аферист, наїлися й напилися! Певна річ, задарма — чи не так?

Я. Про виграш я нікому не говорив.

Державний прокурор. Он як, не говорили! І навіть не помітили, що всі вважають вас за людину, яка виграла?

Я. Ні, помітив.

Державний прокурор. І все сталося, звісно, само собою, без вашої участі!А за їжу та випивку ви заплатили?

Я. Мене частував бармен.

Державний прокурор. Ах, як мило! З якої це речі?

Я. Тому, що він вважав, ніби на мою долю випав головний виграш, хоч я і запевняв його, що це не так.

Державний прокурор (схиливши голову набік) . Суд вважатиме ваші відповіді за огидні викрути шахрая, чим вони є насправді.

Знову підхопився мій оборонець. «Це неприпустимо, — вигукнув він, — щоб пан державний прокурор випереджав рішення суду!» Суддя лагідно всміхнувся до державного прокурора і сказав: «Прошу далі!»

Державний прокурор. Хіба вам запропонували стати компаньйоном не завдяки отому уявному виграшеві?

Я. Так. Саме завдяки йому.

Державний прокурор. І ви, з притаманною вам чесністю, пояснили чоловікові все, як є?

Я. Авжеж.

Державний прокурор. І, незважаючи на це, він не відмовився од своєї пропозиції?

Я. Ні.

Державний прокурор. Невже ви справді такий наївний, що гадаєте, ніби суд повірить у це?

Ні, я не був наївним. Справа була настільки ясною, що цього разу не протестував навіть мій оборонець.

Державний прокурор. Ви, певне, волоцюга з неабиякими здібностями!

Схвальний сміх усіх присутніх.

Я. Як бачите!

Я навіть не посміхнувся, однак суддя гримнув на мене: «Не смійтеся, наче дурник!»