Отто Штейгер - Мандрівка до моря

— Бійя.

— Правильно! Бійя. Розшукайте її і, коли знайдете це дитя, приведіть до мене! Я хочу з нею познайомитись. А зараз ідіть! Дайте мені на прощання вашу руку. Я хочу побачити вас із Бійєю, або зовсім не приходьте. І не баріться, в мене лишилося небагато часу.

Легко було їй говорити! Мій мозок наче затуманило, я нічого не міг придумати. Кілька тижнів я марно сушив собі голову і, можливо, так ні до чого й не додумався б, якби одного ранку, сумно ідучи на роботу, не побачив біля дротяної сітки, якою було обнесено мою фабрику, незнайомого волоцюгу. На ньому були світлі стоптані черевики, брудні штани й подертий піджак.

Я став поруч нього, і ми разом спостерігали за гомінкою метушнею на подвір’ї фабрики. Кілька разів він крадькома зиркнув на мене, потім плюнув крізь дротяну загорожу й запитав:

— Кому все це належить?

-— Та є тут один, — відповів я.

Він іще раз сплюнув.

— Нічогенько, мабуть, живе, як гадаєш, приятелю?

— Власник? Та тобі в його шкурі, певно, не дуже б сподобалося. Ти сьогодні їв?

— Як тобі сказати? Переходив трохи.

— Ходімо зі мною!

Я повів його в їдальню і звелів нагодувати. Спершу я подумав, що можна було б йому подарувати увесь цей мотлох, але коли побачив, як він спокійно жує, мені стало шкода його підводити. Наївшись, він витер рота тильною стороною долоні і сказав:

— А ти тут, мабуть, неабияке цабе, коли усі тебе слухаються.

— Я — хазяїн фабрики.

Це був чарівний волоцюга з зарослим підборіддям і брудною шиєю. Він спокійнісінько подивився на мене й перепитав:

— Ти? — Відригнувши, трохи згодом додав: — Чого ж це ми з тобою на «ти»? Так не годиться.

— Облиш, — відповів я, і мені захотілось поцілувати його, — адже я теж волоцюга.

Спочатку він начебто силкувався в усьому розібратись, а потім кивнув головою.

— Одначе ти живеш непогано! Працювати не треба, їж, скільки хочеш, і шампанського досхочу. — Він підморгнув. — І жінки, правда ж?

— Ти живеш краще!

— Е, ні. Бурлакувати добре, поки молодий. В моєму віці пора вже десь осісти. А який у тебе клопіт?

— Конкуренти, — відповів я. І тут у мене з’явилася ідея: конкуренти, авжеж! Це сподобається навіть Бабусі. — Ходімо до мене в кабінет! — вигукнув я і потяг його за собою.

Я звелів подати шампанського, ми пили, співали, обнімались, і він натискав на всі кнопки й радів, коли на сигнал з’являлася вродлива дівчина або бундючний службовець, яким він говорив:

— Ні, ні, не треба нічого. Я просто так…

Не надокучатиму вам подробицями, пане професор. Що було далі, ви знаєте. Моєму побратимові з брудною шиєю я не міг подарувати всієї фабрики. Було б надто жорстоко обдурити того, хто навіть не підозрює, що на нього чекає. Я подарував йому тільки один цех, а решту — своїм конкурентам.

— Що я з ним робитиму? — схвильовано запитав він.

Я пояснив, що йому взагалі нічого не доведеться робити, бо нові власники фабрики куплять у нього цех.

— Скільки мені з них заправити?

Я відповів, що не знаю, але порадив йому перших п’ять пропозицій відхилити і погодитися лише на шосту.

— Гаразд, я запам’ятаю! П’ять разів — ні, а потім — так. Ну, а в тебе які наміри?

— Піду мандрувати.

Він поцікавився, куди я подамся, і, почувши мою розповідь, дав мені багато добрих порад, адже сам він сходив чимало доріг.

Все інше ми владнали досить швидко. Коли я підписав дарчий акт, у панів конкурентів на очах виступили сльози. Мовляв, до суду вони й гадки не мали, що все так обернеться.

Я дав побратиму-волоцюзі трохи грошей, щоб йому легше було чекати купчої, узяв собі кілька банкнот і рушив у дорогу, випивши в барі на Головній вулиці чарку коньяку.

Професор хотів відвезти мене до лікарні машиною; але я волів пройтися пішки. Я попрощався, ще раз побачив застиглу посмішку його дружини, коли вона пошепки (діти вже спали) побажала мені в коридорі «на добраніч», і пішов додому. Як це зараз дивно звучить, коли я кажу: «додому»! Я пішов назад у лікарню. Періщив дощ, і мене огорнув легкий смуток. Було темно, хоч в око стрель, і ця коротенька нічна прогулянка закарбувалась у мене в пам’яті, як і мандрівка з Косооким, враження від якої я й досі не можу позбутися.

За п’ять днів мене виписали. Всі поводилися зі мною чемно: професор, Полум’я і санітар. Лише Косоокий гукнув мені навздогін:

— Свиня! Бодай тебе вовки з’їли!

Я вийшов на подвір’я, за спиною в мене рипнули двері, але я не обернувся, хоч і знав, що нагорі стоять Полум’я й професор і дивляться мені услід. Я вирушав у дорогу з боязкою безпорадністю. Опуклою доріжкою, посипаною жорствою й схожою на паперову смужку, кинуту на зелений килим, парку, я вийшов на вулицю.