Галина Тарасюк: Мій третій і останній шлюб

В мене й так тих портретів назбиралося вже зо три десятки альбомів. Як буду жива, вкладу їх усі у паспарту і рамці та й зроблю виставку. Персональну. У виставковій залі Спілки художників. І фуршет закатаю такий, що й не снився нікому з тих мордомазів нещасних, тих колишніх моїх друзів-ворогів. І владу закличу, і журналістів… Все щоб — супер. І за власні гроші, а нє як якийсь сараку-інтілегент, як доточує до бесіди кума моя Вікторця. Отакий в мене стався зсув по фазі. І нічого з цим не вдієш. Треба йти до кінця.

А от зараз сиджу, їм морозиво, обзираю святкових людей і думаю, який же це мені, як законній дружині, чи то пак удові пам'ятник звести на могилі свого третього чоловіка — чи не у формі збудженого фалоса? Отака дорічеська чи фалічеська, чи як там її, колона або стела… А чого ж, хай всі знають — якою героїчною смертю поліг мій благовірний на полі кохання…

Сама й виліплю, з гіпсу. Або, ще ліпше, з каменю витешу. Правда, в цьому буде, м'яко кажучи, певна гіперболізація… Зате — який авангард! Над усі авангарди. А що мені? Тепер я — мистець! І маю право на самовираження.

Про двох перших чоловіків, Любомира і Григора, поки що мова не йде, хоч вони теж варті подібного увічнення. Однак при нинішніх цінах на мармур — життя не вистачить на одні лиш пам'ятники робити.

Якби хто прочитав мої думки, то подумав би, що я або цинічна така та запропаща, або тіпа дах у мене поїхав. А ні те, кохані мої, ані друге. А зовсім третє, а точніше: це я так себе гумором лікую, аби не сталось ні те, ні друге. А ви собі що хочете — те думайте про мене: я вже та дівка, котрій фіолетово, хто що про неї думає.

І ще одне, найсмішніше, забула. Приходив до мене свататися отой турок, що на оптовім шкірою торгує. Доки чекав відповіді, я малювала його портрет. А змалювавши, подарувала і з хати випровадила. Мені до повного щастя тільки турків бракувало!

2002–2003 рр.

Матерзбург — Київ — Бровари