Про похорон не хочу згадувати. Гріх так казати, але думаю, що це був найкращий, найвелелюдніший його спектакль. Вперше за останні двадцять літ того дня в театрі був переаншлаг: все місто зійшлося, щоб подивитись на головного героя та режисера-постановника… Лиш її не було, тої убивці-збоченки, на чужих дідах помішаної. Говорили люди потому, що Пахан її так припахав круто, що навряд чи вона вийде на люди аж до власного похорону. Їхня гриза, але я б водно і Пашуню ланцами в підвалі до труби водогінної припаяла, аби мені не робив колоту з Мирославою.
Чи я плакала? Ще й як! Ніби ви не знаєте, що на похоронах плачуть не стільки за покійником, як… звісно — за собою, над власним невдалим життям, долею-недолею… Але я й за ним плакала, не таким вже й поганим, не найгіршим з чоловіків, а в дечому й ліпшим, якби не та паскудна судьба його, що таку йому наостанок свиню здоровенну підсунула… Та найбільше не могла пережити те, що все в нас так добре починалось і так зле закінчилось… Але що поробиш: такий наш з ним сраний льос, як каже моя кума Вікторця. А я в судьбу вірю.
Не знаю, хто там що думав про мої плачі, але вони були щирі. Взагалі, як би там воно не було, а мій Каліґула мав би зостатися контетним: свою роль скорботної вдови я зіграла достойно. Найбільше горда з того, що не купилась на дешеві театральні штучки і не начепила на себе той дурнуватий капелюшок з чорною вуаллю, знайдений для мене костюмеркою Лізою серед реквізиту бозна-якого століття, а покрила свою вдовину голову позиченим у Вікторці мереживним чорним шарфом. Тож, на думку Вікторці, яка підтримувала мене в горі, виглядала на тлі театральної мішури по-справжньому пристойно і достойно — як благородна дуенья в жалобі…
Сьогодні роковини його смерті. Якраз на День міста. І я вперше за цей рік покинула свою ятку на базарі і прийшла пом'янути порцією морозива свого Каліґулу на те саме місце в імпровізованому кафе на Центральнім майдані, переповненім колективами художньої самодіяльності і шелендаючими городянами.
Схоже, що я одна лиш поминаю. Театр мовчить. І влада. І я їх розумію: якби не така кончина та розголос публічний, Каліґулу мого давно б святим зробили. В нас люблять покійників. Тож хай вибачає і чекає, доки забудеться погане, а добре залишиться…
Звідси добре видно і виставку-продаж творів місцевих художників разом з їхніми дружинами. Але вже не маю з ними більше нічого спільного, як і з театром, бо скоро по ганебній смерті Каліґули і Григір переставився. Втопився. Чого я від нього теж не сподівалася. До сих пір не годна збагнути, чого його понесло на ту річку, він же води боявся як чорт ладану!
Поховавши Григора, я схопила свого Ромчика, як шуліка курча, відпоїла травами і відправила в Бельгію до брата. Ігорьок пише, що все в них нормально. Ромчик працює в порту вантажником, не п'є і збирається женитися на гувернантці свого хазяїна, нашій-таки дівчині, що поїхала туди по обміну студентами і залишилась. Слава Богу! Я тішуся, хоч голову довбе одна думка: де мої діти? Де моя земля? Чого так бездарно пішли з цього світу всі мої чоловіки? Може, я винна: не так жила, не те робила, не так говорила, Бога гнівила? Що це з нами робиться? І що нам робити?
Налякана смертю вітчима і скандалом у сім'ї полюбовника, Мирослава притихла і взялася за виховання та лікування Алінки. Навесні возила в приватну наркологічну клініку, десь під Київ. Допомогло. Каже, що вже не колеться. І вчитися стала краще. Дай Боже!
Я й далі працюю на базарі. Але вже у своїй палатці. Сама собі ґаздиня. Сама їду то у Львів, то в Одесу, то в Білорусь, привожу товар і сама собі реалізовую. Правда, навару ще кіт наплакав, бо всім треба на лапу дати і податки сплатити, зате — сама собі хазяйка. Цигани теж мене не чіпають. Бояться. Лиш час від часу перешіптуються між собою (російською, щоб я чула), нібито я відьма і на все здатна. Знайшли ще страшнішу від себе!
Але добрі люди кажуть, що я погарнішала. Ще б пак! Зачіску поміняла, зуби відремонтувала, вся в ексклюзиві від Вікторії Чорби (куми-ясновидиці), а не з якоїсь там Туреччини. Але це ще не все…
Жарти жартами, але після смерті обох чоловіків в мене стався наче зсув по фазі. Накупила дитячих альбомів для малювання, олівців, фарб і — малюю. Все, що бачу. А бачу я з-за свого прилавка переважно покупців. І товаришів по генделику. Їх і малюю. Всім подобається.
Недавно приходив власною персоною циганський барон, як свій до свого по своє. Замовляв сімейний портрет. Сказала, що не маю часу, але подумаю. Кілька разів проходив повз мою ятку аксакал, але зупинитись не наважувався, хоч (я їхні думки на відстані читаю) і кортіло. А я не пропонувала. Нецікава мені його масна фізіономія…
Читать дальше