Галина Тарасюк: Мій третій і останній шлюб

А далі я затулила вуха і просила Бога, аби випустив мене звідси живою.

Після того я вже базару не боялася. І гріха не боялася. Тож з підскоком пішла продавати перетриманий на складах гуманітарний шоколад. Отой самий, що його добрі люди з-за кордонів для наших сиріт пташили!.. А потім — китайські капці, що розлазились на другий день…

Але Бог мене вчасно зупинив: на рівній дорозі впала і руку зламала. Ту, якою гроші нечесні брала. Звісно, що наплакалась. Але Бог, провчивши, не лишив мене, звів із чесною торговкою, колишньою лікаркою…

Ой-йой, а там далі — виставили на продаж свої картини та сувеніри мої рідні художники. А жінки їхні збоку стоять — стежать, аби благовірні копійку не приховали на пиятику. Але, Боже мій, хто то купляти буде? Кому треба те малярство? Я вже сказала, де ходять ті, що гроші мають. По парижах, лондонах та маямах різних. А по святкових майданах рідного міста — одна злидота вештається. Так що понесете, дорогі мої колишні колеги, свої шедеври додому.

Я б підійшла. Я не злопам'ятна, хоч і все пам'ятаю, особливо, зло… Але не хочу — почнеться розпитування-допитування: де Гриць, як Гриць? Ніби самі не знають… Самі ж його і відвернули від мене, і в яму штовхнули, з якої він вже ніколи не вибереться. А самим — хоч би й що! І совість не мучить…

І що вони мене тулять до того Григора, коли ми вже двадцять років як розбіглися в різні боки? Проте жаль все одно маю… Могла б і я щось зробити, якби не ті чоловічки. Геть закопала свій талант з ними. Заховала сама від себе, а він, як шило, все лізе і лізе з торби за плечима, коле в серце. Думала, хоч Мирослава буде розумніша, не стратить себе так, як я. А вона виродилась ще дурнішою… Біда, думаю собі, не в тому, що діти не виправдовують наші надії, біда в тому, що ми хочемо, аби вони були кращі за нас… Чи бодай хоч внуки. Ой, заболіла душечка за Алінкою… Що мені робити?! Що мені, нещасній, робити?

Пригадую, як принесла її з роддому. Тиждень було всього. Жменька тілечка і повний дім крику. Вихукала, виняньчила, в попку дула. Таке дитятко, мов янголятко… Не треба було її віддавати Мирославі. У мамів і дочок, якщо вони хочуть мати своє особисте життя, а не ходити шкапами, за руки взявшись, завше війна. З Алінкою — було б навпаки. Нащо мені був здався цей Каліґула?! Господи, чого це я все Каліґула на нього та Каліґула? До чого той Каліґула?.. Все ж добре. Чоловік як чоловік. Правда, нетерплячий та гоноровий, як усі творчі. І не творчі теж. Нема різниці, по турках та циганах базарних бачу… А на душі мулько, як скіпку загнала, щось шкрябає та болем набрякає…

Мамочко, так тут іще виставка квітів і котів! Все мріяла завести якесь кошеня (на пса часу не стачало), та за тими чоловіками, тими дітьми-внуками не до котів було. Мамо рідна, яке ж воно пухнасте, м'якеньке і таке поважне! Сіамський? А це — зовсім голе. Єгипетське… Але ще цікавіші ті, що цих котів приволокли сюди… Старі одинокі діви. Бездітні вдови… Половину знаю. Ні, не треба мені котів. Хай вже без них…

Квіти — інша річ. Замолоду я розчарувалась в чоловіках, а в зрілому віці — в жінках, коли почала шукати розради по жіночих організаціях, що десять років тому виростали в нашому місті, як гриби після дощу. Я шукала там спокою і взаєморозуміння. А знайшла чвари-свари за гуманітарку, плітки і наговори. Тож розчарувалась і в жінках. Хоча, що там ділити: жінки, чоловіки. Всі люди, і всі однакі… Залишилось лиш пса завести або квіти розвести. Вибрала останнє. Носилася з тими горшками, з тими вазонами, тішилася, як йойлик китичкою… І мала спокій, і так мені було гарно, аж доки не з'явився цей Каліґула. Як-то кажуть, не мала баба клопоту…

Пригадую, як вперше побачила його. Мене привела на його першу виставу давня приятелька, велика шанувальниця (як всі одинокі) мистецьких заходів та велелюддя. Однак того вечора був тільки захід, себто спектакль, а людей — три-чотири душі. В театрі було сумно, ніби звідси щойно винесли покійника. Вистава затримувалась. Завіса на сцені коливалася: то артисти виглядали, чи не прибуло глядачів. Але глядачі не прибували. Отож ми з Тамарою Максимівною, подругою моєю, і дефілювали по фойє теж сумні і мовчазні. Тут на нас і наскочив мій Каліґула. Він, як згодом вияснилось, полював тоді на одиноких інтелігентних жінок середнього віку і достатку. Ми з Тамарою були якраз такими. Але сподобалась я. Бо мовчала. А Тамара кинулась на мисливця, як здичавіла лань, з криком: що це робиться, що людей нема, а де влада, де школярі-студенти?! — і т. д. і в тому ж дусі.