Галина Тарасюк - Мій третій і останній шлюб

Як я вже сказала, я рідко виходжу в місто. Отож, коли вийшла на Центральний майдан, заповнений святково прибраними людьми, оркестрами і колективами художньої самодіяльності, дуже здивувалась, що сьогодні свято. Перепитала яке, і мені сказали, що День міста. Додому не хотілось іти. Що я там не бачила? Пустку? Сліди свого безталанного жіночого життя? Або прийти та зразу до кухні — вечерю рихтувати, щоб задубіла, доки мій чоловік повернеться з нічних репетицій? Або, може, сісти проти телевізора і думати про той ненависний базар, де я вже зовсім озвіріла, і зачерствіла, і перетворилась на одну із тих, чорноротих, диких табірних жінок, зі спідниць яких досі воші сиплються?

Думала, піду на базар ненадовго. Зароблю грошей хлопцям на інститут, куплю обом квартири, щоб не гибіли по приймах, і сама перебуду тимчасову розруху. А та розруха виявилась затяжною. І не лиш для мене. Я жінка проста, малоосвічена, без претензій. Але вже і я не годна дивитися, як калічить той базар людей. Скільки за ці роки озвіріло, опустилося, поспивалося колись інтелігентних вчителів, лікарів, інженерів… І всі вони чекають, що щось в нашій державі зміниться, що економіка нарешті запрацює, мріють колись вирватись, скласти копійку, і вирватись, але трясовина засмоктує все глибше і глибше. Звісно, ніхто з голоду не здох, дивись, була палатка, а вже — контейнер, магазин, два мікроавтобуси, іномарка, діти по казино і нічних барах шастають… Житуха!

А насправді — багно, глибоке, бездонне багно… Може, тому я й вчепилася за свого Каліґулу? Щоб не зійшлася над моєю головою трясовина?

Талант, навіть отакусінький, робить із людини щасливого придурка. В той час, як людина з підприємливою головою, якийсь тобі крутий, ризикує життям, махлює, ночей недосипляє, щоб заробити якийсь гріш, вони, голодні, холодні, без зарплат, співають та витанцьовують…

Я би встидалася рота відкрити, хоч я жінка й не ляклива, не те що мотиляти по майдану вишитими рукавами. А їм хоч би й що. Мало того, співають так, ніби щось путнього роблять, ніби без їхнього мистецтва світ перевернеться. Як мій бідолашний Каліґула (Господи, і причепилося ж мені до язика це погане назвисько). Але — може й так воно є, як вони думають?.. Може, світ і тому не перевертається догори дном, що хтось ще співає і малює? От і я, щоб не перевернутись сторч головою у базарне болото, зачинила лавочку і дивлюся, роззявивши рота, на той вертеп.

Але, коли вже чесною бути до кінця, я така сама. Як мені часом вити хочеться на тому базарі!.. Здавалося б, скрізь люди, а ти, як в пустелі. Не твоє — цей гендель проклятий, і бог торгівлі — не твій бог. Але що поробиш? Калічила і калічиш себе. Як каже справедливо старий панотець з церкви, куди я дитиною ходила свічки гасити:

— Умерщвляєм душу, щоб плоть наситити…

О-о-о ненаситна плоть! Хоч Бог зробив її, та диявол володіє нею.

От які мудрі мислі часом в мою дурну голову навідуються! Пригадую, як минулими роками, коли не мала на кавалок хліба, бо не мала роботи, а хлопці ще вчилися, зібралася було в щойно відкритий жіночий монастир послушницею проситися. Почала туди вчащати (як колись дитиною у церкву свічки гасити), прибирати, монашкам помагати. Себто зарекомендувати себе хотіла. Щоб взяли. Але скоро сама звідти врвала. Хай Бог милує!..

Не хочу згадувати, не хочу грішити… Але — чого воно така гризня скрізь? Така брехня, бруд і беззаконня?

Прийшла якось (ще як без роботи була, але й на базар ще боялась іти) із самого раночку у монастирську церковцю — так вже душечка мені боліла, — вклякла в кутику на колінах і розказую Богові про своє гірке життя. Аж тут матінка ігуменя заходять із сестрою Теодорою, яка мені запам'яталась тим, що з великим ентузіазмом і знанням справи організовувала поїздки прочан до Єрусалима, до гробу Господнього. Потому від когось із богомолок чула, що сестра Теодора до постригу десь за Житомиром профспілками керувала… Але я про те, що якось уздрівши оголошення на дверях церковці для спраглих прощі, возрадувалась я, кинулась до сестри, бо ж так вже хотіла святу землю побачити, але… Де мала взяти вісімсот доларів, коли в мене за душею ламаного гроша не було?!.

Та менше з тим… Тим паче, що тепер, де не глянь — не храми Божі, а одні гроби Його. І в душах — теж… Отож я з Богом говорю, тиха та непомітна в кутику, а вони — до каси.

— Де ще сімсот доларів? — питає матінка.

— Та же тут були, звечора, їй же боженьку, тут були! — клянеться сестра.

— Орисько! — каже матінка лагідно. — Я тобі ручки повикручую, як далі будеш своєї. Це тобі не профспілкова каса…