Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

О, Лоро! Це містика! Усе, що стосується тебе — містика. Скажи мені, яку таку страшну таємницю ти забрала із собою, якщо твої ідейні соратники, а в їх числі і Полятицький так «напрочь» забули про тебе? Про мене не йдеться! Повір. Я змирилася з тим, що вони все зробили, щоб забути мене і навіть викинули на смітник історії та літератури… Але про мене не йдеться, я — «ісчадіє минулого пекла». Врешті, якщо бути чесною, я, Лоро, — зовсім маленьке ніхто… Йдеться про тебе, «провісницю досвітніх вогнів» і поки що єдину досі не реабілітовану жертву совєцького геноциду… Вже всіх згадали, пом'янули, описали, воскресили, всіх, окрім тебе. Не думаю, що твоє забуття на совісті Станіслава чи якихось спецслужб… На цій задавненій історії я бачу відбитки інших пальців, звісно, якщо робити висновки з того, що сьогодні чомусь згадують про тебе лиш тоді, коли хочуть дискредитувати мене. Тобто, мене — спаскудити, а тебе — принизити, зробити всього-на-всього одним із моїх гріхів… А не трагічним персонажем пізнього «розстріляного відродження», чи як там нині класифікують «останні жертви комуністичного» терору 70–80-х років?

Чи, може, тема стала не актуальною? Бо ж тепер ті, хто підозрювали мене у нібито присвоєнні твоїх рукописів, самі пішли у найми до президентів, прем’єрів, банкірів, партійних вождів і, нічтоже сумняшеся, пишуть замість них епохальні твори. До речі, нічого нового: раніше теж існував такий жанр як «літературний запис». Яскравий приклад — творчість Леоніда Ілліча… А згодом і Леоніда Макаровича. І Леоніда Даниловича… Нині ж у нас, як у Росії, стають модними видавничі синдикати, де за гроші наймані талановиті, але невідомі раби працюють на «брендове» (слово ж яке!), розкручене ім'я якогось творця «масової літератури». І нормально, що література, нарешті, стає бізнесом. Одним — слава, іншим — гроші, третім — чтиво. Ми з тобою теж за таким принципом працювали. Не розумію тільки, чого з цієї співпраці роздули майже політичний скандал?!

Та менше з тим… «Кто прошлое помянет, тому глаз вон»! Просто, думаю собі, що якби ти, подружко, крім таланту, мала ще й розум, то ми з тобою були б живі-здорові і багатші та знаменитіші за «маму» Гарі Поттера. А так… і світ змінився, і виросли цілі покоління зовсім інших людей, для яких ми з тобою — далека історія. Тож єдине, що залишається нам, — переписати заново, набіло цю далеку і забуту історію.

Лоро, ти чуєш, де ти, в біса, знову ділася? Слухаєш? Гаразд, слухай… Мабуть, ти маєш рацію, почнемо з перевидання «Кривавих заграв» і видання твоїх «вибраних творів» — тієї збірки новел, яку, як ти підозрювала, за чиїмось доносом, було «розсипано» у друкарні. Пригадуєш, ти грішила на мене і на Станіслава… Не казала, але я відчувала і не сумнівалася, вкотре тобі повторюю, що це зробив не хто інший, як твій коханий «почарківець»… Він же, падло, мав совість натякати на мою причетність до цієї мокрої справи! Тож тепер мені цікаво буде подивитися у його підлі очі! Дарма, що він тепер пришпандьорив до морди вурдулацької маску великого патріота і борця за національне відродження…

От я й чекаю, коли ці слуги лукавого, впевнившись у своїй безкарності, зачнуть ексгумувати, вишпортувати з того світу і тих, кого туди… відіслали. Думаю, що першою будеш ти, Лоро. Їм совість не завадить. Але мені дуже хочеться бути присутньою при цій акції покути, а ще точніше — оборудці.

Заскочити його зненацька. Це буде моя відомства за ті плітки, що він розносив на хвості про наші з тобою стосунки. Думаю, Лоро, що ти не заперечиш, якщо я звернуся до нього за передмовою до твоєї відродженої книжки? А це цікаво… Дуже цікаво… Байдуже, як він відреагує, головне — хай цей сучий син відчує холодний подих потойбіччя, нехай затремтить душа його шакаляча від усвідомлення неминущості розплати! Тремти, вурдулако! Ніхто не забутий! Ніщо не забуто! О-о-о! Ло-о-оро! Це буде ще та містифікація! Згодна ти чи ні, а я це зроблю! Задля нас обох! Бо й мені вже пора власяницю скинути разом з муками совісті і виною перед тобою, дорога подруго!

Світ, нарешті, побачить твоїх «Витязів Свитязя» і факсимільні, без купюр «Криваві заграви»!

— МІНЯЙ НАЗВУ, ЯКЩО НЕ МОЖЕШ НАТУРУ, — сказав Станіслав, коли я вкотре нагадала йому про свою мрію перевидати роман.

Я вжахнулася:

— Та ти що?! Міняти назву! Я ж збираюся перевидати скалічений цензурою роман у його первинному вигляді!

— Не поділяю твого ентузіазму. Бачу, тобі скучно без скандалів. Хочеш, аби знову почався гавкіт з усіх сторін, і вони, ці перелицьовані, нам пригадали навіть те, що нам і не снилося? Досить мені того, що я пережив… з твоєю… подругою…