Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

І я, заінтригована, примусила себе приволокти табурет, вилізти на нього і… Це ж треба?!! На антресолях під вишитим портретом Леоніда Брежнєва справді припадали пилом і тліном пожовклі від часу, перев’язані шпагатом Лорині рукописи! Так, це були вони! Я впізнала її почерк. І ніби блискавка осяяла темні провалля пам’яті. Так! Того ж дня я буквально вирвала ці рукописи з рук ошелешеної комісії, сказавши, що видам, насправді ж, боялась, що серед паперів може бути її щоденник або передсмертні послання до рідного народу, чи листи до коханого Полятицького… Авжеж, самотні старі діви мають дурну звичку звіряти свої потаємні думки білим аркушам паперу, занотовуючи скрупульозно до найменшої подробиці усі події свого безбарвного самотнього життя. Оскільки тоді ще «була при владі», мені не заперечували, і, мабуть, повірили, але найімовірніше раді були здихатися, бо одна думка про видання «суспільно небезпечної авторки» здавалася тоді крамольною. Тільки не мені. У ту хвилину я справді пообіцяла собі в пориві каяття видати на зло всім усе написане і невидане опальною Лорою, а ще більше від радості, що не знайшла на себе компромату.

Однак уже вдома, наткнувшись серед «заборонених» новел на рукописний варіант роману «Криваві заграви», звичайно ж, під іншим, твоїм, Лоро, іменем і прізвищем, передумала. А що я — ворог собі?! Уявляєш, щоби було, якби раптом «випливло», що роман, який у видавництві редагували у машинописному варіанті під іменем Олександри Рибенко-Ясінської, написаний іншою рукою і під іншим прізвищем? Твоїм! От чому я й засунула рукопис якомога далі, прикривши його від цікавих очей, зокрема, Станіславових, вишитим портретом «дорогого Леоніда Ілліча»!..

Хоча, за великим рахунком, Лоро, не страх за власну шкуру, а радше якась сила невидима примусила мене врятувати твої рукописи. Чого смієшся? Авжеж, врятувати! Бо ще невідомо, куди б та комісія їх здала! Хоча, чого ж, відомо: туди, куди тебе здавали! А я от — не здала! Не спалила, не викинула на смітник, а заховала на антресолях! Зберегла до кращих часів, будь-вони не ладні! Бо я теж могла через них з усіх вершин «злетіти»…

Що ти там бубониш, людино-невидимко? Я не змінилась? Життя не вчить?! А чого б це я мала мінятися, скажи на милість?! Я що тобі… Янус Многоликий? Он тебе смерть не змінила, а ти хочеш, щоб я тут перевертухом ходила!

А що забула про рукопис, то… Господи, та з цим життям маму рідну забудеш! Закрутило-завертіло і все шкереберть полетіло: то, блін, Чорнобиль, то перестройка, то незалежність, то… ці революції нескінченні, як трясця!

І от, нарешті, ніби випогоджується. Повертаються вітри на кола свої, а у владні кабінети повертаються, як журавлі з вирію, давні знайомі… Ріка життя входить у своє звичне русло… Можливо, Лоро, настане той день, коли я перевидам свій… ладно, наш роман… Але ж, сама розумієш, щоб ТОЙ роман перевидати, скільки ж то треба буде у архівах посидіти, поритися…

— Санько, нічого не треба — тільки передрукувати. Повір. Навіть перечитувати не треба. Там усе написано так, як має бути написаний історичний роман — по правді і згідно з архівними документами. Пробач, що не можу тобі допомогти… навіть із стільця злізти. Але ти собі уяви…

— Ну, слава Богу, голос прорізався… Вилазь з моєї голови, бо й без тебе вона тріщить! І говори, як людина, а не… привид!

Уявивши, що Лора подає мені руку і підставляє плече, крекчучи, злізаю з табурета, йду на кухню, здуваю з течки пил, розв’язую шпагат: усе, як і було. Аркуші рукопису акуратно складені у стосик і пронумеровані. На титульній сторінці, над заголовком «Криваві заграви» — Лорине прізвище. На другій — замість автографа — віршик одного з моїх улюблених російських поетів Миколи Ушакова про Велику жовтневу соціалістичну революцію в Києві. Єдиний мій внесок у написання роману…

Пригадуєш, Лоро, як ти розвеселилася, читаючи цей «декаданс», який я тобі приперла? Хотіла викинути, але, повагавшись, залишила, ніби передбачала, що вся ця ліро-епічна трагікомедія ще не раз повториться на наших теренах, але навиворіт. І жоден дощ не зможе погасити «красной ночи антрацит», і навіть через сто років буде той диявольський антрацит «рдеть» і над Києвом, і в моїй «лилейной спаленке-келье», і не давати спати новоспеченим банкірам…