Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Пригадуєш це гасло? Коли це було? Тридцять… сорок років тому? Цілу вічність? Притому, в іншій державі… Тоді я була інша. Рукописи?… Рукописи… Я не зрозуміла, про які рукописи ти, Лоро, мені триндичиш?! Коли про свої, то їх усі, здається, забрала комісія зі спадщини… Авжеж! У той самий день, коли… ти… коли ЦЕ сталося з тобою… Не хочу навіть згадувати! Я тоді такий жах пережила, коли сповістили…

Ну от! Знову повертаюся подумки у ті дні… Майже вибігаю по сходах на твій п’ятий поверх. Торкаю двері у твою вбогу квартирку: вони незамкнені. З острахом переступаю поріг. Вікна — навстіж! Але все одно дух смерті не вивітрився! Відчинений балкон — як двері в потойбіччя. Пронизливі протяги шелестять газетами, паперами, якими встелена підлога в коридорчику і кухні. З кімнати долітають чоловічі голоси. Перше враження: як після погрому. Перша думка: обшук. Але — ні. Свої — письменники, хоч мало мені відомі. Комісія зі спадщини. Твоєї. Так зосереджено риються в архівах, що не помічають мене. Тепер я розумію — вони щось шукали. Але — що? Заборонену літературу, чи може твою, Лоро, крамольну писанину, бо хтозна, що ти могла з відчаю написати?! Чи, може, як і я, компромат?! Пригадуєш, як ти обмовилась, ніби у всіх твоїх нещастях винен Янус Многоликий. Нібито мстить тобі за те, що відмовилась написати про нього хвалебну статтю. Я здивувалася: чому відмовилась? Не поганий же письменник!

Для мене насправді була незрозумілою твоя відмова. На ту пору Янус саме робив стрімку літературну кар’єру. Хоч як дико звучить нині цей оксюморон, але тоді це означало: щорічне видання книжок, премії, керівні посади у Спілці, в Літфонді, журналах і видавництвах. Тож чому б не допомогти чоловікові, який, пробившись, можливо, й тобі допоможе? Рука ж руку миє!

— А от я не хочу його рук відмивати… Рука не піднімається. На совісті цього палкого сексота стільки загублених душ, що горіти йому в пеклі і не згоріти!

— Звідки ти знаєш?! — вдаю, що здивована.

— Знаю! — зойкнула Лора й осіклась. Зрозуміла, що сказала зайве, хоча я й без того здогадувалася про твої, Лоро, зв’язки з дисидентами. І не розуміла, на біса вони тобі здалися, ті… хворі люди! Бо справді треба бути слабим на голову, щоби щось там булькати чи «возбухати» проти держави, з такою могутньою службою безпеки, розвиненою мережею самовідданих інформаторів! Але, чесне слово, я не стукала на тебе, Лоро. Це було негідне і мого статусу, і людської гідності! Тепер, склавши все до купи, думаю, що то робили не тільки януси лучезарні, а передовсім — Полятицький. Адже, саме в той час він був об’єктом твого захоплення. Та не соромся: був то й був! Мало хто з ким спав! Правда, не знаю, чи була взаємність, але те, що ти звіряла цьому шакалу свою душу, не сумніваюсь. Авжеж, з кимось треба було ділитися наболілим… Мене ж ти, через моє суспільне становище, звісно, остерігалась, а от тому шшшшакалу — довіряла! Як сама собі!

Тому-то, пробач, мені важко згадувати, в той печальний понеділок я й прискакала до тебе на квартиру. Буду чесною, та й ти сама знаєш: боялася твоєї передсмертної записки! Що ж до рукописів, то, пардон, Лоро, провал у пам’яті… Таке зі мною нині часто буває. Пригадую тільки, що, вражена моєю нежданою з’явою, комісія з твоєї спадщини почала поспіхом пакувати ту спадщину в мішки. Все підряд: газети, книжки, рукописи… Як сміття! Мотлох!

Пригадую, я ще спитала, що вони збираються робити з твоїми рукописами? І нібито старший над ними, забула вже хто з колишніх спілчанських функціонерів, сказав, що будуть видавати. Але, як бачиш, подружко, по сей день! Хоч би твій коханий Полятицький здогадався… Між іншим, тоді мене навіть здивувало, що не він очолює комісію з твоєї спадщини… Та ще більше була здивована, почувши, що ніхто з присутніх нічого не відав про ваші з ним стосунки. Як?! У такому тісному Києві, де всі про всіх усе знають? Неймовірно! Тоді й закралася в мене підозра, що Полятицький був «приставлений» до тебе, голубко… І здав, не моргнувши оком. І, схоже, побував тут ще раніше за комісію, і, цілком вірогідно, що й рукописи забрав…

— Він був напередодні… І нічого не брав…

— Он як! Я так і знала! То це ти з ним пиячила напередодні загибелі?!! Так це він… накачав тебе і… відправив на той світ?!

— Не злосвідч, Саню! Це великий гріх. Я сама пішла… Та не про те мова, Саню. А про те, що рукописи роману і «Витязів» взяла ти.

— Та ти що, Лоро?! Знову містифікуєш? Я забрала твої рукописи?! Зачекай… щось подібне мерещиться… Ти думаєш, що через стільки років, після інсульту, в мене та сама голова, що й раніше?! Чи мені нема про що більше пам’ятати?! І де ж я їх поділа? Справді, де я могла заховати твої рукописи? На антре-со-лях?! На яких ще антресолях, дівко?! Ти при свому розумі?! Стінної шафи у передпокої?! Ще й прикривши їх вишитим портретом Брежнєва?! Ти знущаєшся… Інтригуєш мене, стару і хвору… Містифікуєш, аби мені жизнь медом не здавалася! Хоча… це ж можна перевірити! Авжеж, перевірити!