Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Проте… Боже милий! Тепер мені все зрозуміло, все ясно: вони мене… закопали… зарили… біля НЕЇ! Негідники! Оце-то фініта ля коммедіа! Вмреш не встанеш від реготу. Ха! Ха-а-а-а!.. Нізащо! Ніколи, чуєте, мерзотники, цього не буде! Якщо мені болить, то, значить, я ще не цілком здохла, ще трохи жива… Однак, живою чи мертвою, перегризу і бетонні віка саркофагів, тунель вигризу від Байкового цвинтаря до Хрещатика і приторохкаю скелетом просто до…

Криваво-чорна блискавка болю прошиває мене наскрізь. А голос, який воліла забути навіки, каже співчутливо: «ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ… І кожен, хто хоче СЛАВИ, мусить завчасу попрощатися із шанобою і навчитися важкого мистецтва піти своєчасно. Але, Саню, мистецтво ПІТИ СВОЄЧАСНО для тебе виявилося занадто важким. Недосяжним, як і довершеність. Мені шкода, але мусиш вертатися… Ти ще не гідна земного кінця».

І голос, її голос відходить від мене, чую, просто-таки шкірою, як він віддаляється… Даленіє, обірвавшись на фразі. Але знаю: то своєрідний, лиш їй притаманний засіб… спосіб емоційного впливу… психологічний пасаж! Ха-ха! Не гідна? Не гідна смерті?! Не гідна бути запорпаною в сиру землю, на поглум хробаків, на посміх ворогів? О ні, тільки не це! Жити! Жити! Геть — із смердючої калюжі небуття! За всіляку ціну — жити! А-а-а! О, знову… знову… криваво-чорна блискавка розлущує, мов горіх, мій череп, і мозок разом із свідомістю і пекельним болем розлітається… і я, прозоро-голуба, лечу в сліпучому небесному сяєві, безтілесна, сяюча, і тиха радість, ніколи не пізнана, не відчута радість охоплює ніжно те, що було колись мною… О блаженство… сон… мана… Боже, чи це твоя благодать зійшла на мою грішну душу? О Всемилостивий, Всепрощаючий, не покидай мене, не позбавляй цього блаженства… Прошу Тебе… хай ніколи не закінчується цей політ… цей шлях небесний… Ти розклепив повіки мої, смолою залиті. Ти прозрів мене, сліпу… Твоїми очима дивлюсь униз, на дрібоньку землю, на своє дрібне життя! Як чорно та темно в ньому! Мов у звіриній норі! І я серед того кривавого клубка звірів, з перекошеним від заздрості, чорним від гордині лицем… Як я жила!.. Чому я так жила?.. У диявольській темені, в котлі смоляному… Та ж і в моєму житті були хвилини радості, втіхи, насолоди, задоволення… Але чому ж вони такі… каламутні? Єдиний просвіток, світла плямка — сільце в безмежних степах, хата баби Хариті і я — то ж таки я, он те дрібоньке дівчиня на моріжку… веселе сонячне дитя! Що воно там робить? Плете віночок із золотих кульбабок… Дівчинко, що ж з нами сталося, що ми не могли подарувати цих сонячних первоквіток навіть своєму синові? Он він, мій Віталик, серед запилених килимів, переламаних іграшок, зле, розбещене дитя достатку, вічного розбрату й ненависті… Де твій золотий віночок, янголе мій? Нема… Не сплела тобі його твоя загнана диявольським марафоном мама…

О Боже, чому Ти не просвітлив мій темний розум там, на землі? Чому не могла знайти дорогу до світла Твого, Господи?..

Але, що то я там плету?! Чорні інтриги, як зловісна павучиха Арахна… Вся в тому липкому павутті, бридкому, кривавому з ніг до голови, і світ круг мене, і люди, і світла синьоока жінка… Боже, прости мені гріхи мої тяжкі… Дай мені щастя летіти небесами Твоїми безконечно. Не вертай мене в каламуть земну, у страхіття минулого буття. Подаруй мені благодать бути чистою, безтілесною, блаженною душечкою… тільки душею…

«ПОРА ВЕРТАТИСЯ, САНЮ…» Цей голос… Він знову поряд, але вже милосердний і лагідний тут, в небесах лагідних… Лоро, прошу тебе, не вертай мене ТУДИ, не вертай… ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ… Я знаю, але — пожалій мене, змилостився… Ти добра, ти завжди була доброю… Геній і зло не сумісні… «ПРОЩАЙ, САНЮ. ТИ ЩЕ НЕ СКІНЧИЛА СВІЙ ЗЕМНИЙ ПУТЬ…». Лоро, не кажи так!..

Світло згасло, погасивши сяєво в мені. І темінь, в'язка, липка, огорнула тіло глухим ниючим стражданням.

— Криза минула, — сказав хтось поряд. Відчула метушню людей, їхнє дихання, шелест одежі, запах Станіслава, радше його одеколону, справді, французького, привезеного колись із Франції… Але не мала найменшого бажання, ані сили розплющити очі… Не хотіла, не хотіла. Боже, як я не хотіла повертатися!..

Це про мене? Але я — не вітер… Та все ж я повернулася… як стишений вітер, принишклий і знесилений. На кола свої…

Місяць в реанімації. Місяць, як рік. Як сто років… Якби не лікарі, не найкращі умови, не закордонні ліки… Так думали вони, лікарі і Станіслав, знайомі. Я ж знаю інше — потрясіння і смертельну безживну пустку в душі від усвідомлення того, що тобою згидила навіть… смерть, не прийняла, а повернула назад з небес на землю, прирікши на муки і приниження каліцтвом, слабоумством, злиднями, постійним бажанням накласти на себе руки, плюнувши в лице жорстокий алогізм: ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ. Але я мовчу. Бо що ЗНАЮ я, того не знають вони. І нам ніколи вже не порозумітися. Їм і мені, тій, що переступила межу між двома світами, між двома вимірами. Мовчу, боюсь, аби не подумали, що в мене після інсульту «дах поїхав» та не запроторили у психарню.