Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Причинивши щільно двері, холодно наказав:

— Збирайся. І зберися на силі. Без зайвої істерики: твою подругу знайшли сьогодні вранці мертвою у власній квартирі. Веди себе достойно. Як найближча товаришка, мусиш взяти всі клопоти на себе… щоб ніяких розмов… ну, ти мене розумієш.

Але ти — не розуміла: яку подругу? І раптом похолола, з жахом усвідомивши зміст його слів і весь кошмар його звістки. Отже: Станіслав знає ВСЕ! І… про роман — теж! І не тебе попереджує, а випереджує події. Рятує тебе і себе… На тему дружби з Лорою ви ніколи не розмовляли одверто. Звісно, Станіслав не схвалював, але й не забороняв. Врешті, ти мала право на власне життя… Але він і гадки не мав, що ця гра так далеко зайде…

Лори не застала. Вірніше, того, що було Лорою. І хоч двері та вікна були розчинені навстіж і в квартирі гуляв протяг, все одно нудотно пахло трупом, і ти вибігла на сходовий майданчик, боячись, що тебе вирве. Навіть не встигла привітатися з групою письменників, на чолі із щойно призначеним, і тому мало тобі відомим, секретарем Спілки, які, либонь, як то прийнято, були водночас і комісією з організації похорону, і зі спадщини покійної. Однак тебе запримітили і повибігали, осипаючи співчуттями, ніби ти рідня найближча. А власне, чому б і ні? Чому б ні?

Ото зберися з силами, витисни сльозу, і розкажи — і то вже, вже! — як ти одна тримала Лору на цій землі, як помагала, коли всі одвернулися, як годувала, буквально, годувала! Вони ж бо знають, що її не брали на жодну роботу і не друкували?! Вона ж пропадала! Покинута, самотня, незаслужено ображена… сирота! Чи відомо шановній комісії, ЯК вона жила останні роки?! Впроголодь! Ворогові не побажаєш! Як… старчиха… Ця чиста душа, цей неперебутній талант… ця… ця…

Комісія — знічена, розгублена: пик-мик. Ховає очі. А тобі тільки й того треба. Авжеж, ти в правдивім горі, але не забуваєш припильнувати, чи не зоставила Лора по собі щоденник — самотні старі діви, як правило, з нудьги на дозвіллі бавляться в лірично-філософські сповіді. Хтозна-що могла наплести! Врешті, довірити паперові те, що не наважувалася сказати в очі людям! О, стережись, Олександро! Вважай! Змія сконала, але отрута її ще діє! І здатна вразити на смерть…

«СЕСТРА МОЄЇ САМОТНОСТІ» — так, здається, вона сказала про смерть, тоді, коли подзвонила після прем’єри? Виходить… Лора… вона недаремно так сказала?! Вона вже знала, уже вирішила, що… і тобі призналася! Радше, навіть — оголосила. Ніби чекала… Чого? Чого вона від тебе чекала?! Порятунку? Спасіння? Розуміння? А може, привселюдного зізнання і покаяння?! О, Боже! Сто чортів! Значить, ти — єдиний свідок, єдина повірниця в її смерті?! О, Олександро, горе нам з тобою!

І ти майже кричиш:

— Записку?! Вона залишила записку?! Листа?! Щоденник?!

Комісія лякається твого непідробного відчаю, навперебій белькоче:

— Ні, записки не знайшли. Листів — теж. Тільки твори… Виявляється, вона плідно працювала…

— Ах, так! Прекрасно! Тобто, прекрасно, що працювала! Нарешті — її надрукують! Обов’язково! Посмертне вибране! Бо вже — не страшно! Тобто: друкувати Лору не страшно! Мертва Лора нікому не загрожує! Тут, на землі…

Комісія зовсім тушується. І має рацію. Бо справді — ніхто з них не підтримав Лору тоді, коли її… переслідували! Жоден з них не став на захист! Всім було байдуже, ба навіть злословили, розсипаючи брудненькі пліточки, мовляв, біда з цими незайманими, з дуру бісяться, бо ж хто на таку, прости Господи, кинеться — кістки та мізки… А насправді, заздрили її істинному талантові, її розумові, її працьовитості! Заздрили і… мстили… І насамперед, той пияк Полятицький, той імпотент! Бо якби він був чоловіком, то не дав би її на поталу! А підставив плече. А так теж мстив! За талант, твар безталанна! Ох, хохли-самоїди! Ви ж не ви, коли не продасте, не закопаєте, не зжерете свого єдинокровця! У вас же, вовчики-братчики, не так, як у людей. Якби Бог не дав, то ви б самі придумали і турків, і шляхту, і Петра, і Катерину, і Валуєва, і Сталіна, і чорта-біса, аби лиш видушити один одного! Через це самоїдство ніхто з вас не може дожити до старості, до мудрості зрілої, до тієї людської висоти, коли душа, збагачена досвідом і інтелектом, здатна творити шедеври світового рівня! Де ж ваші мудреці, де генії? От і вона пішла на той світ у віці Лесі Українки і сотень, сотень згноєних, закатованих, доведених до самогубства! Пішла, не написавши, можливо, якраз того роману, того твору, якого чекає від вас світ! Проте… той світ, людська цивілізація, і знати вас не знає!