Галина Тарасюк - Сестра моєї самотності

Та, коли по правді, то що Лора втрачала? І взагалі, що вона мала в цьому житті? Сяку-таку, давно злинялу популярність? Сумнівної якості талант? Сім'ю? Дітей? Становище? Гроші? А-ні-чо-гі-сінь-ко! Як прийшла гола в цей світ, так і покинула його. Люмпен-пролетаріат. А зате — образ геніальної мучениці, національної героїні — забезпечений. О, скоро про неї затрублять у всі труби, зарепетують луджені горлянки тих самісіньких, що ще вчора робили вигляд, ніби Лора взагалі не існує. І ти нічим не зможеш зарадити, бо вічність не підвладна ідеології… Хоча… чому ж? Адже ж не один безсмертний добряче поквасився у Леті забуття, доки випірнув з неї просто у народну пам'ять… Звичайно, у великій мірі завдячуючи невситимому апетиту доморощених грифів до небіжчиків, прости мені, Боже, цей цинізм.

Отож у Лори є всі шанси стати другою Лесею Українкою. Так що, сестро моя дорога, вперед і вгору! Там, у Вишніх і Горніх, окрім Шевченка і Лесі та ще кількох світочів, нема кого любити рідному народові. Так що, поспішай, бо святе місце довго порожнім не буває!

О, Олександро! Це нині ти така добра й поступлива. А після ганебища в Будинку кіно, спровокованого Лорою, готова була розірвати її на клапті! Адже ж бачила, що ця причинна все, все робила, щоб звести нанівець твою працю, твої старання, перетворити тріумф у провал, повне фіаско! А тобі, тобі довести, яка ти… безталанна нездара! Неспроможна стулити паршивенький фільм.

Як результат: прем'єра пройшла, м'яко кажучи, мляво. Відповідне було і сприйняття фільму… Після сеансу публіка висотувалась із зали з пісними фізіономіями. На заклик організаторів вечора поділитися враженнями залишилось кілька знайомих кінокритиків, спілчанських функціонерів та роззяв. Словом, зацікавлених… Що вони там блеяли, не чула. Ледве витримала ритуал з нещирими привітаннями і помчала додому — дзвонити, дзвонити тій… Боже, Боже, якими тільки словами «не величала» її… З притиском нагадавши, хто вона ниньки і що її доленька — у твоїх руках… Так-так! І якщо вона не буде тримати за зубами свій зміїний язик і не перестане викидати фокуси, то…

Лора не дала договорити. Спокійно, обурливо спокійно сказала, що вже все про все чула: і про ЛТП, і психушку, і що ти даремно нервуєш і псуєш собі свято, вона не має до тебе жодних претензій. Навпаки, це ти надто вже опікуєшся нею, тратиш час, здоров'я на скандали замість того, щоб працювати над другим томом роману і сценарієм другої серії фільму.

Ну, відьма! Вона збиткувалася над тобою, насміхалася з тебе, шмагаючи по обличчі співчутливо-лагідними фразами. Ти мало не задихнулася від люті. Але наразі Лора замовкла і зміненим голосом спитала:

— Саню, ти не боїшся смерті?

Ти осатаніла від такого зухвальства, але Лора не дала тобі захлинутися лайкою. Тихо і радісно повідомила, мов неабияку новину:

— А я не боюся. Я її — люблю, як сестру. Смерть — сестра моєї самотності.

І поклала слухавку. Дивно, однак щасливий тон Лориного одкровення заспокоїв тебе. І ти подумала, що все-таки Лора добра людина. І благородна, хоч і спонтанна… І тобі нема чого її боятися, підозрювати в бозна-чому. Адже ж вона поки що не заподіяла тобі ніякої підлості. А могла ж… Певно, всі її честолюбні вереди минулися і вона пише. Так, мабуть, їй гарно пишеться, бо в такі хвилини вона завше ставала доброю, лагідною, світлою… Даремно ти сердилася: Лора прийде до тями і ще напише собі не один роман і цілу купу віршів. Про неї знову заговорять, і все буде добре. Все буде добре…

І ти зі спокійним серцем поїхала в Кончу, аби трішки перепочити від літературно-кіношних перегонів, прем'єр; а найбільше — від знахабнілого до краю жеребчика, що дійшов до одвертого сутенерства. Вже не вдовольнявся дарованим лахміттям. Йому, бачте, за кожну здибанку — зйомки нового фільму подавай, участь у міжнародному фестивалі, рецензії в пресі! Гендляр продажний! Нічого, у Канни ще його повезеш. Хай потішиться наостанок! Чим солодше літаннячко, тим гіркіше падіннячко! Хоч той сіромашний недоумкуватий Розум і не відає, що йому вже й заміна достойна підросла — один нічогенький театральний режисер. Та й «душка» Краснобай клиння вбиває з невідомих причин, бо любов’ю поміж вас і не пахне… Тим не менше, тобі, о, Олександро, прийшла найвища пора не просто осяяти та облагодіяти вбогі підмостки національного театру, а й вполювати у закулісних хащах якогось срібнорогого оленя!

Зателефонувала Лорі у п'ятницю, але її не було. А в неділю без попередження приїхав на дачу Станіслав. Здивувалася, невже тяжко затужив по жоні вінчаній? Але жарту не вийшло: від чоловіка аж морозом віяло. Так несло холодом від Станіслава завжди, коли був стурбований або незадоволений. Ох, не один титан дрижаки хапав під безбарвно-безпристрасним поглядом цього Гермеса! По собі знаю…