Галина Тарасюк: Храм на болоті

Отець Георгій зробив паузу, засумнівавшись, чи вірно він чинить, проповідуючи у храмі Божому про подвиги не святих ченців, а… лицарів бойової звитяги?

«Але ж ти — в козацькій церкві, чоловіче, самою Матірбожою благословенною!» — промайнула думка, а за нею друга: «Поглянь на цих людей, спраглих правди про себе! Чи не гріх повергати лукавим святенництвом їх розум у темінь невідання?».

Отець Георгій глянув на горстку своїх парафіян, що з інтересом чекали продовження казання, і камінь сумніву скотився з душі, і він продовжив:

— Однак, на жаль, браття і сестри, як часто траплялося в нашій історії, та грандіозна перемога під славним містом Конотопом не стала вирішальною у війні за незалежність України… І основною причиною цього знову ж таки була наша традиційна біда — розкол українського суспільства, радше його верхівки на різні групи, які по-різному бачили ту ж таки нашу вистраждану незалежність.

Достеменно, далася взнаки столітня бездержавність, що значною мірою сприяла розгулу анархії, появи всіляких опозицій, які легко ставали знаряддям у руках іноземних сил. Що й нині спостерігаємо в сьогочасній незалежній Україні, — зітхнув отець Георгій. — Але жаль, що отак трагічно понад триста років тому ми втратили шанс збудувати власну державу. Хай би навіть входила вона в той троїстий союз… Та, на жаль, певно, таке вже українцям випробування від Бога, що з правіку вистачало снаги перемагати, та бракувало розуму — втримати перемогу. Заздрість і зрада, боротьба за булаву і маєтності, одвічне метання між двох корон — польською і російською — збивало вітром корону із власної голови, а змагання до свободи — заперечувало ідею державності…

Роздуми про минувшину так захопили отця Георгія, що на якийсь мент забув, де він. Ніби перемістився в часі на кілька століть назад: так зримо перед його внутрішнім зором одна за одною поставали батальні сцени під Берестечком, обсада Конотопа і переможна битва козаків з московітами. Навіть чувся гул січі, брязкіт шабель, іржання коней, людські збудженні голоси… Але це вже не були ті виснажливі нічні кошмари, які мучили його донедавна… Це була натхненна мить пробудження історичної пам’яті, пам’яті роду і народу, яка в ньому то спала-дрімала, то ліниво позіхала, а то «викидала коники», а бувало, що й наривала, як чиряк, кров’ю і гноєм. А в даний момент — вона, схоже, торжествувала!

Раптом священик мов прокинувся: побачив уважного, як ніколи, діда Поліщука, вражену Ольгу Михайлівну, здивованих Катерину, Явдоху та бабу Синиченьку… Ти ба! не лиш старі, а й молодь — Юрко і Леся — слухали! Напружене зацікавлення побачив (чи здалося?) навіть в дзеркальних оченятах Оксаниного «інопланетянина»…

Реакція парафіян водночас приголомшила і підбадьорила настоятеля, однак, боячись утомити їх чималим обсягом інформацією, вирішив завершити проповідь:

— Чимало полягло в цих болотах наших земляків у роки визвольних змагів за незалежну Україну в роки громадянської війни, а надто в часи Другої світової. Хоч для мене та війна залишилась таки Великою Вітчизняною… Адже ж не за сталінський союз пригноблених народів-братів гинули партизани у цих болотах, а за рідну хату, рідний поліський край, врешті, за ці самі рідні і щедрі для нас болота і пущі. Кажуть, немало партизанів і солдат радянських врятувала наша козацька церква. А це знак нам від Богородиці, щоб ми спом’янули вдячно і тих представників інших народів, котрі стали на захист української землі, як своєї.

Тож, дорогі брати і сестри, пам’ятаючи уроки минувшини, будьмо мудрими. Будьмо достойними і своєї землі, і своєї вистражданої держави, до якої ми перейшли з кривавого болота суцільних воєн, геноцидів, неволі, тоталітаризму, людиноненависності, але, слава Богу, не по трупах братів чи сусідів, а простеленим перед нами Омофором Пресвятої Богородиці. Тож научаймо дітей своїх і внуків, браття і сестри, бути гідними слави дідів і отців своїх, любити одне одного, шанувати одне одного, як частину свого роду і народу, любити цю землю, як вони любили, і не повторювати їхніх помилок… Молімо Бога за пращурів наших, згадавши усіх поіменно. Бо того бажає від нас наша покровителька Матір Божа. Це вона залишила на спомин про ті події церкву Свого Імені, щоби пам’ятали нащадки: з тим сили небесні — з ким правда. А правда, писав Тарас Шевченко, як і сила та воля — тільки у своїй хаті буває. Бережімо ж свою хату — Україну, дорогі браття і сестри, і молімо Господа за тих, хто зберіг її для нас…