Галина Тарасюк - Храм на болоті

— Авжеж — Ходись… Чудне прізвище, правда, і рідкісне. Казав Женя, нібито так прозивали його прадіда за те, що мав звичку казати: «Ходись ту, маю щось казати».

— Будьте певні, там, де зараз… наш Женя Ходись, набагато краще, ніж тут, бо то — коло Бога… — сказав тихо отець Георгій по якійсь хвилі.

— Слава Богу, — теж ледь чутно озвалася Ольга Михайлівна, не звернувши увагу на прийменник «наш», бо саме в цю мить, ніби артисти, що зачекалися за кулісами, у нічну тишу увірвалося зі співами-переливами лісове птаство, защебетало-затьохкало, засвистіло на всі голоси, лади й регістри. Мовби перекривлюючи пернатих співаків, дружно й весело заквакали, задеркотіли на болоті жаби, заплескала по воді, скидаючись, риба.

— Оце то концерт! — захоплено вигукнула внучка Ольги Михайлівни. — Ви чуєте, бабусю? А я… я ще ніколи такого не чула! Супер!

— Під таку музику і спати шкода, — позіхнув, підмощуючи під голову кашкета, старий Поліщук.

— Діду, не спіть, будемо вечеряти, чай пити, — заклопоталися своїм єдиним дідом жінки, розливаючи по кружках запахущий, заварений з цілющого зілля отцем Георгієм, чай.

Та вже за півгодини зморені за день прочани спали покотом у теплій траві, вкрившись ліловою ковдрою літньої ночі. Не міг заснути тільки отець Георгій: тривоги не давали. Вже й молитви всі по третьому разу прочитав, а сон не йшов. Мимоволі пошукав очима те місце у високій траві, де лежав Юрко: спить сном праведника, хоч так і не признався, якими шляхами прибився на острів через трясовину… А може, тими самими, що й він, Георгій Бунчужний, змій повзучий, якому згодом судилося поповнити воїнство Георгія-змієборця? Ох, справді, «не суди й тебе не осудять».

І раптом отець Георгій аж сахнувся. Виявляється, не один він цієї ночі не спав: над темною травою світляною кулькою «зависла» непорушно голівка Оксаниного хлопчика, а очі… очі — блискучо-темні, як люстерка в пітьмі, дивилися в небо, всіяне міріадами різнобарвних зір, з такою зосередженістю, ніби хотіли щось там розгледіти, або когось побачити.

Отець Георгій перехрестився: свят-свят, що це йому, грішному, таке погане мерещиться?! Дивиться собі дитя на небо, то й дивиться… А йому, схимникові, який тих дітей і близько не бачив, мерещиться казна-що!

Сердитий на себе, священик перевів очі на болото. Відсвіти самоцвітних небесних розсипів відбивалися у його темних водах, зливалися із роями блукаючих світлячків, творячи феєричне і прекрасне світляне видовище. Пахло аїром, дикою гвоздикою, вереском, чебрецем, м’ятою… У цьому медово-пряному коктейлі приємно гірчив запах полину. У верховітті дерев солодко зітхали натомлені за день пустощами молоденькі вітерці-леготи, здували з листя росу і вона, перламутрово подзвонюючи, осипалась у сонні трави…

Велично і розкішно сходили на сонну землю Зелені свята.

Мимоволі отець Георгій зіщулився — з болота різко війнуло холодною запліснявілою вільгістю. Ніби раптовий протяг зненацька відчинив заржавілу браму в потойбіччя, погасивши і зорі у вишині, і світлячки на болоті. Стало темно й глухо, як погребі. Отець Георгій глянув угору і не побачив неба. Глянув униз і не побачив землі і людей на ній. Одна темінь. І тиша. Та за якусь мить цю глуху, мов залізобетонну, тьму розколола з тріском і ляскотом сліпуча блискавка. Ударив грім, рвонув вітер, затріщала земля, захиталося болото, розпліскуючи по берегах брезклу віковічну твань. Закричали перелякано невидимі в пітьмі парафіяни.

Отець Георгій, злякавшись, щоб вони в паніці, не дай Боже, не втопились у трясовині, схопився і, перекрикуючи бурю, заволав, рвучи голосниці:

— До церкви! Усі — до церкви! Негайно! Тримайтесь за руки!.. За мною! Де дитина?! Хто бачив дитину?

І вражено вмовк: на рівні власних очей побачив… дзеркальні очища Оксаниного хлопчика. Дитина… (ні, це йому не ввижалося!) дитина мовби висіла в повітрі! І… просилася на руки! Але дивуватися не було коли, тож отець Георгій підхопив маля, прихилив до грудей, і рушив до храму. Острів, залитий каламутною дощівкою, гойдався, як дірявий човен. Сильний ураганний вітер з дощем і градом буквально збивав із ніг, виривав з рук дитя, яке, на диво, не плакало, а тільки міцніше чіплялося ручками за шию настоятеля, який все намагався перекричати бурю:

— До церкви! Усі — до церкви!

І перелякані на смерть люди, заскочені зненацька дикою стихією, почувши крізь ревіння бурі голос отця Георгія, отямилися й собі вслід за ним стали виборсуватися з водяного варива і гребти щосили на рятівний вогник єдиної свічечки, що одиноко догоряла на свічнику біля престолу.