Галина Тарасюк - Храм на болоті

І, мабуть, не в одного покоління душа тремтіла від страху перед іспитом? Тому й розкладали поліщуки в цей день поминальний з обох боків цвинтарних воріт високі багаття… Бо й справді, як впевнилась сама Ольга Михайлівна, пройшовши між кострищами, не так було страшно поночі йти на рідні могили, голосячи та співаючи русальних пісень.

Вчора вона теж голосила і розказувала Жені про своє невеселе пенсіонерське життя-буття, про отця Георгія, показувала внучку, котра не відходила від баби ні на крок, вражена усім цим древнім язичеським дійством. А наговорившись-наплакавшись, почепила на хрест вінок, і пішли вони з Лесею додому готуватися до Троїцької Поминальної суботи. Удосвіта мали вийти, аби встигнути на Літію.

«Де він чув ці слова? І чому вони так запам’ятались йому? Він бо навіть у школі не міг вивчити на пам’ять жодного вірша, навіть, здавалось би такого простого і доступного Шевченка… А тут… цілий стовпчик!» — дивувався сам собі Юрій, повторюючи, мов зачарований, здавалось би недоречні у церкві рядки. Бо в церкві доречні молитви, яких він теж, як і віршів, не знав, бо теж ніколи не вчив. І не було кому його вчити. Коли він ріс, тата, який усе знав, уже не було. А мама за роботою не мала часу. У школі, де він вчився, хоч на той час, особливо після Незалежності, вчителі і почали згадувати про Бога, але якось ніяково, з оглядкою. Отож всі його молитви: «Боже, поможи» та «Господи, помилуй!»

Щоправда, з того їхнього з татом короткого перебування у церковці після Чорнобильської аварії, зосталися у пам’яті незвичні урочисті слова, навіть згадуючи які, хотілося встати: престол, олтар, аналой, царські врата, іконостас, образи, клирос…

Поволі суєта у церкві вщухла, притихли урочисто на клиросі півчі — семеро жінок з дідом на чолі. Інші ж баби, жінка з рахітичною дитинкою, міська дівчина та він, Юрко, які представляли простих парафіян, побожно схилили голови. Раптом в глибині вівтаря високий тенор отця Георгія проспівав першу хвалу Богові і літня жінка, схожа на сільську вчительку, урочисто почала читати святе письмо, а решта мирян їй підспівувати. Юрій нашорошив вуха, намагаючись запам’ятати текс, але вчителька читала так швидко, що він мало що зрозумів. Тому приступив ближче і опинився перед самим престолом.

Коли ж царські врата розчинилися і вийшов отець Георгій, вбраний у святочні ризи, співаючи та обкурюючи кадилом православних, Юрій попервах навіть не впізнав у цьому величному священикові буденного, затривоженого пригодами з ним, Юрієм, настоятеля Храму на болоті. Навіть погляд, який панотець іноді зупиняв на Юрієві, був зовсім інший… Так дивляться хіба що маленькі діти та святі з ікон…

… Тричі славили вони Триєдиного Бога, тричі молили Отця Небесного за здоров’я земних святих отців, за благополуччя України, її влади і народу, кожного тут присутнього. Жінки, підспівуючи, втирали сльози, єдиний дід молився із заплющеними очима, а відсторонено-байдужий хлопчик на руках у худенької замученої жіночки, здавалося, усміхався…

— Нині, брати і сестри, — голос отця Георгія злегка тремтів, — ми маємо день скорботний, але й світлий і Богом благословенний, Троїцьку Поминальну Суботу. У цей день справіку, ще з часів християнської Русі, в нашого народу заведено поминати своїх пращурів, своїх праотців, тих, що були корінням, з якого постав на цій, дарованій нам Богом, украєній від раю землі, український народ. Тобто ми з вами, нині сущі. Тож не відступимо від настанов церкви, християнського звичаю і покону батьків, і помолимося за кожну рідну душу, що ходила по цій землі, обробляла цю землю, квітчала її злаком і квітом, шанувала ці ліси, ріки й озера, захищала їх від наруги і винищення. Помолимося за полеглих у всіх війнах, січах і боях, і за тих, хто життям своїм заступив нас із вами в останній, будемо просити про це Бога, битві Розуму з Безумом, Світла з Темрявою, Творця Небесного з князем преісподні. Ми всі пережили ті страшні дні і ночі, ті жахливі години, коли наша земля, увесь світ здригнувся від Чорнобильської трагедії. Багато з нас були безпосередніми учасниками тих подій, не задумуючись, не усвідомлюючи, на чийому вони боці: Творця Вседержителя і Чоловіколюбця, чи — на боці руйнівника і людиноненависника Сатани, того самого поверженого Господом янгола, що вибрав собі шлях темряви і смертоносної духовної чорноти, і досі розсіває той безум серед людей і народів, провокуючи братовбивство, війни, геноциди, ненависть і ненасить, підриваючи віру в Господа. Це він спокушає нас розкошами надмірними, негідним багатством, лукавою славою і незаслуженими почестями і посадами запродатися йому душу, щоб потім, вселившись у наші безбожні, осліплені гординею і самовпевненістю душі, нашими ж руками творити зло! І ми піддаємося! І творимо самі собі зло. Собі і своїм дітям! Зло за злом! Чорнобиль — за Чорнобилем… Чорний біль. Гіркий біль. І не чуємо Бога, не чуємо його засторог і пророцтв його апостолів про Звізду Полин, яка впаде на землю і згіркнуть води у ріках… згіркне солодка кров нашої землі. І не каємось… не робимо висновків для себе. Тверезих, розумних висновків. Адже, брати мої і сестри, Чорнобиль — це не лиш горе, і наука тим, хто забув, що світло не там, де горить електрична лампочка, а де жевріє лампадка любові до Бога, а отже до того, що Він сотворив, оживив і нам заповідав. А заповідав Господь нам — цю землю і щастя жити на ній — багатство, яке ми так підступно занапащаємо, забувши уроки Чорнобиля, і сьогодні. Усі: від великих світу цього — до малих, таких, як ми з вами, переступаючи щохвилі закони Божі.