Роман Квант - Покарання

Оце так халепа!

— Не знаю… Просто я відчув, що цю жінку добре знаю. Ймовірно, ще за часів студентства, — повільно сказав я, обережно підбираючи слова.

— Ви мені розповідали про Долину із майбутнього вашого життя. І зараз такі збуджені наче її побачили. То ви бачили свою реінкарнацію із майбутнього?

— Послухайте, — почав я трохи роздратовано. — Я не вірю у всілякі реінкарнації. Це маячня. Просто із-за наркотиків я бачив деякі глюки. Тут все легко можна пояснити. У мене була затуманена свідомість психоделіками.

Я ледве тримав себе в руках, щоб не кричати. Це тільки ще більше переконувало психіатра у правильно поставленому мені діагнозі. Фактично, я добровільно тонув у цьому болоті безумства. Болоті безвиході та безнадії.

— Прикро. Дуже прикро, — чомусь ледь чутно промовив Зиновій. — А я в вже думав, що у вас справи стали краще. Ніби стан поліпшувався… А тепер, бачу ваші параноїдальні думки набувають все більших масштабів. Доведеться проводити більш серйозне лікування. Тепер ви вже у лікарні бачите Долину. Це серйозні відхилення…

— Ні! Я насправді бачив Долину! Лікарю, ви ж повинні знати усіх пацієнток, яких привозили останнім часом! Я бачив її! Бачив!

— Заспокойтеся, прошу вас! Дихайте глибоко, рахуйте до десяти. Один, два, три… — почав він рахувати у голос.

Ці поради заспокоїтися лише більше мене дратували. Він що, знущається з мене?!

— Припиніть негайно! Я хочу бачити усіх пацієнток зросту метр вісімдесят, з темним волоссям. Чуєте?! Покажіть мені хворих. Я впевнений, що бачив Долину. Це не божевілля!

— Заспокойтеся. Я вірю вам. Може ця дівчина прийшла поговорити з вами. Остапе, ви ж бачили її?

— Ви знущаєтеся! Хочете, щоб я грав у вашу гру. Я її бачив. Але не впевнений, що вона знаходиться тут.

— Ви стали суперечити самому собі. Спочатку стверджуєте, що бачили Долину, а тепер сумніваєтеся у словах, — спокійно зауважив Фрейд.

— Досить! Я БАЧИВ ДОЛИНУ! Я НЕ БОЖЕВІЛЬНИЙ! ХОЧУ ПОБАЧИТИ УСІХ НОВИХ ПАЦІЄНТОК! НЕГАЙНО!

— Поговоримо, коли ви заспокоїтеся. Я зайду пізніше, — спокійно відповів лікар і вийшов з палати, незважаючи на мої крики та погрози.

Я був на стільки злим та сердитим, що почав гупати в стіну, наче думав, що можу пробити її і втекти на волю. Через деякий час до мене зайшов санітар, який зробив мені укол. Хочуть мене заспокоїти, щоб я спав смирно. Нічого, я прокинуся і дам їм жару. Я це так не залишу!

Але дія ліків почала мене вгамовувати і через кілька хвилин я захотів спати. Я ліг на ліжко і заснув.

На щастя, Долина мені не снилася.

Вже було темно, коли я прийшов до тями. Біля тумбочки стояла тарілка із вечерею. Оскільки я зголоднів, то усе з’їв за кілька хвилин. А потім повернувся думками до неприємного та несподіваного, що почало нещодавно зі мною відбуватися. Зокрема, я ніяк не міг збагнути, що то була за жінка. Долина, якщо вона дійсно існує, знаходиться у майбутньому. Але вона ніяк не могла опинитися тут. Якщо вірити ще й у телепортацію, то мені остаточно треба залишитися в цьому закладі для розумово відсталих людей. Хоча, психіатр вирішив, що мені необхідно ще лікуватися тут. Отже, я надовго застряг у дурдомі і немає ніякої надії на свободу.

Здається, ще Віктор Пелевін писав у романі «Чапаєв і Порожнеча», що світ не існує, а лише є проекція нашої підсвідомості. Отже, якщо картина світу лише у мене в голові, то усі неприємності звідти можна викинути і вони зникнуть з реальності?

Справи мої були кепські, десь підсвідомо я відчував, як починаю божеволіти. Моя хвороблива уява починає малювати мені образ Долини та подорож у просторах синьої субстанції. Але Аня також бачила цю синю субстанції. Отже, хоча б одна людина дещо зможе підтвердити.

На додачу виникла ще одна паскудна справа: того вечора мені не дозволялося виходити з палати і тусуватися із різними імбецилами у кімнаті відпочинку. Мабуть показавши буйний характер, я маю понести покарання. Але я начебто нормальна людина, маю здоровий глузд і нездоровий потяг до письменництва, алкоголю та наркотиків.

Прокляття! Це вже набридає мені. Що робити? Блін, ну, чому я успішний, популярний, талановитий та молодий письменник, повинен гнити в цій дирі, витрачаючи свій дорогоцінний час. Це таке безглуздя. Час швидко минає, а я нічого не можу вдіяти. Свобода дає мені великі можливості, яких зараз я позбавлений.

Дійсно, я міг вже роздавати автографи і спілкуватися із своїми читачами. Проводити весело час із Зоряною. Нічого, принаймні я можу писати новий роман. Цим і треба зараз зайнятися. І я продовжив написання тексту. Писав до глибокої ночі, ховаючись від страшної та неприємної дійсності, хоч на деякий час. Нарешті я написав останнє речення і поставив остаточну крапку.