Роман Квант - Покарання

— Остапе, все вже закінчилося? — спитала вона.

Я уважно вдивлявся у риси обличчя Зоряни у цю місячну ніч.

— Так, тепер усе позаду. Ми вільні.

Я полегшено зітхнув, відчуваючи катарсис на душі. Я зумів перемогти свою наркотичні марення і тепер чудово розумів, що ніякої Долини та Психотроп-Мага не існує. На щастя, я переміг темну частину своєї душі та позбувся її тепер.

Через годину, ми опинилися у моєму помешканні, де на нас чекала міцна чорна кава, пара бутербродів та тепле розстелене ліжко для двох закоханих людей, яких доля звела разом.

Ось і завершилася моя історія.

Майже щасливо завершилася.

Чому майже — зараз зрозумієте.

Ми повернулися із Зоряною до нормального життя. Я зумів побороти наркотичну та алкогольну залежність. Для цього мені довелося два місяці провести у спеціальному закладі. Але я зумів повернутися до тверезого життя. Два рази на тиждень я їздив на збори анонімних алкоголіків, де усі намагалися почати нове життя і шукали позитивні моменти свого існування.

Скажу чесно: було дуже важко. Особливо, якщо врахувати усі містичні події, через які мені довелося пройти. Але підтримка коханої Зоряни та письменництво допомагало мені жити далі. Я вірив, що життя стане краще і поступово так відбувалося. Життя успішних людей, які зуміли піднятися в гору, подолавши усі перешкоди було для мене чудовим прикладом. Тепер, коли я прагнув розширити межі свідомості, то користувався для цього не наркотиками, а йогою, цигуном, дзадзен, різними медитативними техніками, тибетськими вправами для зміцнення здоров’я, та енергетики, інтуїцією і шукав відповіді на свої питання у глибинах підсвідомості.

Я видав новий роман «Погляд вічності», а потім відправився у промотур для реклами нової книги. У всіх містах України мене зустрічали тисячі читачів. Я виступав з промовою, читав уривок свого роману, а потім роздавав автографи та відповідав на запитання читачів.

Минуле залишалося позаду. Я вже не згадував Психотроп-Мага, Долини та таємничого села Глибоководне. Не згадував до одного дня.

День був сонячний та теплий.

Я дуже добре пам’ятав смертельні події, хоча вже минуло кілька місяців. Іноді я погано спав вночі і прокидався, коли снилися жахи. Але поступово усе проходило. Головне, що я знайшов своє власне «Я». Тепер я не вірю у всіляких духів.

Ця темна історія залишилася позаду.

Ми сиділи із Зоряною на веранді і пили апельсиновий сік.

— Як сценарій поживає? — поцікавилася дівчина.

— Наче нормально. Потроху пишу.

Я працював над кіносценарієм свого першого роману «Артефакт». Робота йшла повільно, але я не здавався. Окремі епізоди сценарію ми обговорювали с режисером, а також я консультувався с більш досвідченими кіносценаристами, бо сам не мав досвіду у цій сфері. Але моє наполегливе бажання самому написати сценарій, який найбільш точно відображає ідею книги, починало приносити свої плоди. Окрім цього я дописував новий роман, та формував збірку віршів, які планував видати десь через рік.

— Ти знаєш, минуло стільки часу, а й досі не можу повірити, що все завершилося добре для нас, — мовив я через деякий час.

— А що тебе зараз турбує? Боїшся повернутися до наркотиків?

— Ні, тут я впевнений, що це в минулому. Це був дуже складний період мого життя. Але алкоголізм та наркоманія — період, який дав мені величезний досвід, щоб знайти себе. Я зрозумів, чого мені не вистачало в житті. Але я досі не збагнув, що відбулося тоді, коли ми потрапили у село Глибоководне і я врятував тобі життя?

Зоряна уважно на мене подивилася. Цей погляд усе відразу пояснив. Пояснив, що я помилявся.

— Не варто ворушити минуле. Ти був під кайфом і щось побачив у видіннях. Тебе ж забрали у лікарню. Тоді вже я приходила до тебе. А ніякого села Глибоководне не існує. І рятувати життя мені ти міг лише у своїй уяві. Ти ж сам казав.

— Так, — задумливо відповів я.

Досі так і не зміг визначитися: вірити мені у всі події або списати все на уяву? Все-таки багато чого було дуже реальним. Навіть Долина — дівчина з майбутнього життя. Проте, я міг бути несповна розуму і все вигадати. То у що мені вірити?

Пилип казав, що уявні речі стають матеріальними, якщо у це постійно вірити. Отже, виходить, що я сам на себе накликав біду?

Сам себе покарав?

Я задумався над цим питанням, хоча не мав жодного уявлення, що саме сталося раніше.

Зоряна пішла на кухню готувати вечерю, залишивши мене на одинці. Я довго дивився на захід сонця, повертаючись думками до минулого. Минулого, яке так і залишилося для мене загадкою.