Роман Квант: Покарання

Сновидіння було дуже страшне. Страшне та реальне.

Я вийшов на галявину, біля якої розкинулась річка і подивився вперед. Навкруги панувала повнісінькій темрява, що огортала мене своїми обіймами. Але мені зовсім не було страшно. В обличчя дув сильний вітер. Холодно. Я пройшов кілька дерев і почув якийсь звук. Уповільнивши кроки, я намагався дослухатися до джерела цього шуму.

Марно.

Місяць ховався за темними хмарами, тому я йшов з увімкненим ліхтариком, освітлюючи собі стежку. Ніч — темна, страшна, холодна, як крига, втікала на всі боки від штучного світла з блискавичною швидкістю.

Раптом я зупинився. Попереду побачив темну постать, що майже зливається з оточуючим середовищем. Хто ж це може бути?

Я ще сильніше затремтів від холоду і підійшов ближче. Аж раптом місячне сяйво все навколо осліпило блідо-рожевим маревом. Я побачив цю дівчину у порваному, брудному одязі. За її спиною видно міст, що був перекинутий через річку. У воді відбивалась її постать видовжена та затемнена.

— Допоможи мені, — каже вона.

І ці два слова здаються для мене дуже важливими, квінтесенцією всього існуючого, апофеозом вічності, початком кінця. Я мовчки стояв на місці, не в змозі зробити хоч один крок. Вітер із страшною силою дихав мені в обличчя, розвіював волосся в різні боки і намагався попередити про щось страшне та неминуче…

Небезпека була дуже близько.

( Міст міст міст щось пов’язане із цим мостом )

Цей міст здавався мені символом переходу між двома протилежними світами, між силами темряви та світла. І центр мосту був вирішальною зоною існування. Зоною поєдинку між Добром та Злом.

— Допоможи, поки не пізно! — волає вона скаженим, нажаханим голосом, як у жертви, що потрапила до рук божевільного маніяка.

Від цих слів у мене кров зупиняється в жилах у прямому сенсі цього слова. Я відчуваю поруч темні сили, що за мною спостерігають, але поки що не втручаються у процес. Але що відбувається?

— Господи! Допоможи мені! Ряту-у-у-у-у-й!

В наступну мить я вже розумію, що втрачаю контакт із цим жахливим сновидінням.

Я прокинувся і здивовано дивився на стелю, намагаючись зорієнтуватися у часово-просторовому континууму. Цей сон не був випадковістю і, ймовірно, дівчині (не пам’ятаю імені) загрожує реальна небезпека. Я повинен знайти і врятувати її. Невже для цього доведеться йти до села Глибоководне? Схоже, що всі відповіді на мене чекають саме там. Тому, так чи інакше, я повинен йти туди прямо зараз і знайти цей міст.

Я не зрушив з місця. Бо не знав, що відбувається взагалі. Хто ця дівчина і чому я її повинен рятувати? До того ж це був лише сон. Жахливий, страшний, але просто сон. Хоча… Я починаю усе потроху пригадувати і розуміти, яку роль граю в цій небезпечній грі.

Флешбек. Себто, повернімося трохи назад, коли це все почалося, щоб зрозуміти причинно-наслідковий ланцюг подій. Отже, вперед у минуле!

За вікном вітер тихенько шелестить ще не пожовклим свіжим листям із залишками аромату літньої атмосфери, що так швидко минула повз нас, залишивши приємні спогади в серцях. Спостерігаючи за хазяйським, володарським пануванням царівни осені, я несвідомо заглиблююся думками в щось абстрактне, таке метафізичне і зовсім не зрозуміле для себе.

Взагалі я трохи ексцентричний і водночас цілком нормальний.